Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

2009-го. Відтоді минуло п’ять років і чотири місяці. Теоретично – якраз достатньо, щоб закінчити духовний коледж і отримати бакалавра чи навіть магістра з теології.

Теоретично.

«Здуріти можна».

– У вас справді немає інших Ріно?

– Запевню вас – ні, немає, мефрау.

– Ну, тоді кличте Ґроббелаара.

– Зачекайте хвилинку.

Спливло три чи чотири хвилини, перш ніж у трубці пролунало:

– Преподобний Ґроббелаар слухає.

Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.

– Ріно? – ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.

У трубці зашурхотіло. Велетень не відповів. Лаура притиснула трубку до вуха, намагаючись за скрипучим шемранням завад угадати реакцію колишнього найманця.

– Ріно, це ти?

– Так, – нарешті озвався він. Останні сумніви розвіялись – то був Ріно Хедхантер.

– Це я – Лаура. Пам’ятаєш мене? Лаура Дюпре, психіатр. Пустеля Атакама, «NGF Lab», серпень дві тисячі дев…

– Я впізнав тебе, Лауро, – слова прогуркотіли, наче валуни схилом урвища, але початкова стримана привітність зникла.

Лаура не зважала, тішачись із того, що змогла так легко відшукати Хедхантера:

– Чудово! Як ти? Що ти робиш у католицькій місії у Ґруп… Ґруд…

– Ґрутфонтейні.

– Байдуже. Я ледве знайшла цю діру на карті. Що ти там робиш?

– Служу, Лауро.

– Кому?

– Господу.

Француженка пирснула:

– Ріно, це в тебе, типу, прикриття? Ви там тягаєте героїн з Анголи чи щось таке?

– Не глузуй із моєї віри, Лауро! – гримнув Хедхантер; жінці довелося відхиляти трубку від вуха: слова з тупим скреготом розривали повітря. – І не глумися: Господь осміяний бути не може!

Після останньої фрази Лаура прикусила язика. Голос належав Хедхантеру, але промовлені слова – ні. Ріно ніколи так не говорив, він просто не міг так говорити. Дисонанс виходив настільки потужним, що Лауру, наче вогкою павутиною, обплутало відчуття дискомфорту та розгубленості. Долаючи збентеження, вона перепитала:

– Ріно, це точно ти?

– Так.

– І ти це серйозно? Ти тепер справді ПРЕПОДОБНИЙ?

– Так.

– Повірити не можу, – вона ледь стрималася, щоб на початку фрази не бовкнути «чорт забирай». – Пробач, я… просто я не очікувала. І чим ти там займаєшся?

– Допомагаю диякону римо-католицької місії у Ґрутфонтейні мінхееру[31] Кулутве: збираю пожертви для добудови нових класів у місцевій початковій школі, щовівторка та щоп’ятниці розказую дітлахам у дитсадку про Бога, іноді читаю проповіді та відправляю виїзні меси у Блистрьомі, Отжітууо чи Маріабронні[32]. Недільну месу в Ґрутфонтейні мені поки що не довіряють.

Лаура надсилу вірила в те, що чує.

– Ріно, – несподівано вона розсердилася, що Ріно на неї нагримав, – ти себе в дзеркало бачив? Діти під час твоїх лекцій про Бога хоч не пісяються від страху? Ні? Мені чомусь здається, що нацисти про свої концтабори переповідали б веселіше. Й узагалі, якщо я не помиляюся, преподобний – це святий. Хіба не так? Праведний. Безгрішний. Я не знаю, як тобі ще пояснити. Із тебе ж преподобний, як із гівна торпеда!

Хедхантер засопів, образився. Лаура приготувалася до вибуху, навіть примружилася, очікуючи на потік убивчої та зубодробильної африкандерської лайки, присмаченої чи то німецькими, чи то голландськими словами, від якої нормальним людям закладає вуха та зводить щелепи, проте Ріно стримано відказав:

– Шляхи Господні незбагненні.

– Ага, – тільки й витиснула француженка.

– Чого тобі треба, Лауро? Я не хочу розворушувати спогади п’ятирічної давності, ти сама знаєш, наскільки вони неприємні.

– На жаль, я телефоную якраз для того, щоб їх розворушити, – кілька секунд жінка думала, із чого почати. Усвідомивши, що за раз розповісти все не вдасться, коротко випалила: – Ріно, воно повернулося.

– Ти про… – чоловік недоговорив, несвідомо викрививши губи. Перед очима постав термінал Міжнародного аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» у Сантьяго, Тимур і Лаура, що пліч-о-пліч прямують на посадку; крізь товщу сотень днів, що минули відтоді, пробився притлумлений звук із підвішеного над рядами крісел у залі очікування телевізора, і Ріно, наче наяву, почув дикторку, яка голосом, що зривався, розповідала про звіряче вбивство одинадцятьох селян у супермаркеті гірського селища Уюні на півдні Болівії, яке сталося напередодні. Хедхантер пригадав, як звів голову та побачив на екрані розповсюджуваний болівійською поліцією фоторобот підозрюваних – двох малолітніх близнюків, двох вишкребків, яких уже не мало би бути серед живих, – двох уцілілих ботів із лабораторного комплексу «NGF Lab». Упродовж п’яти років він нікому не проговорився про малюків, котрим пощастило врятуватися з пустелі.

– Так, Ріно. Так, – Лаура несамохіть підвищила голос і доказала, карбуючи кожен склад: – Воно повернулося. Ця триклята примарна потвора якимось чином ожила.

Ріно повільно видихнув і повторив:

– Шляхи Господні незбагненні.

Що по-справжньому приголомшило та зачепило Лауру – це не безглуздість чи недоречність останніх слів, а тон, яким їх було вимовлено. Хедхантер не здивувався. Здавалося, неначе він знав, що одного дня Лаура зателефонує йому, ніби всі ці п’ять років чекав на її дзвінок, а тому, почувши звістку про непоясненне відродження психоістоти, сприйняв її як належне.

– Ти не здивований, – похмуро констатувала Лаура.

– Ти впевнена стосовно того, що сказала? – запитав про своє Ріно.

– Так.

– Де?

Француженка повела бровою. Жінка очікувала запитань про те, звідки вона дізналася про повернення кошмару, що тероризував їх в Атакамі, а не розпитувань, де саме це сталося.

– В Еквадорі.

Хедхантер гмикнув:

– О! – і перепитав: – В Еквадорі?

– Ага.

– Звідки воно взялося в Еквадорі?

– Я не знаю, Ріно, – Лаура знову злостилася, дратувалася, що розмова розгорталася не так, як вона очікувала. – Ми маємо зустрітися та вирішити, що робити. Ми повинні щось вирішити! В усьому світі ніхто, крім нас із тобою й українця, не усвідомлює, що насправді відбувається.

– Так, ти маєш рацію, треба зустрітись і поговорити, – голос Хедхантера їй геть не сподобався. Загрозливі нотки щезли, і те, що проступило замість них, нагадувало страх. – Я зараз живу в Ґрутфонтейні, це містечко за чотириста кілометрів на північ від столиці Намібії Віндхука. Мій будинок – відразу за церквою на Джаспер-роуд. Блискуча, темно-синя черепиця – не помилишся, він тут один такий. Дороги у нас хороші. Можеш винайняти автомобіль в аеропорту Віндхука і через шість годин будеш у місії, – Хедхантер зітхнув і додав: – Пробач, але в мене немає грошей на переліт до Франції.

– Гаразд. Без проблем. Я вилечу найближчим рейсом.

– Як знаєш.

Лаура невдоволено форкнула. Він не запитав, коли вона прилетить. Не запитав, чи привезе із собою Тимура. Навіть не поцікавився, чи вона вже говорила з українцем.

– Не схоже, що ти закотив рукави та рвешся рятувати планету.

– Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом[33].

«Що за?..»

Лаура раптом пригадала один із тих жахливих днів наприкінці серпня 2009-го, коли ситуація давно вийшла з-під контролю, але вони з Тимуром, Ріно, Ральфом Доернбергом і Аланом Ґрінлоном уперто вдавали, що тримають палець на пульсі подій. Того ранку вона йшла коридором житлового корпусу і несподівано вловила запах диму, що пробивався з кімнати Кацуро Такеди, адміністратора комплексу «NGF Lab». Побоюючись пожежі, Лаура прочинила двері та побачила японця, який, присівши навпочіпки посеред спальні, просто на підлозі допалював зошит у цупкій обкладинці. Француженка відразу впізнала щоденник Вадима