Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

знала: щойно торкнеться жертви — її затопить сила і спокій. Певність. І темрява.

Тільки б знайти жертву...

Та щойно вона вловила хвилі печалі, як на зло, завібрував телефон.

— Шановний, ви відриваєте мене від вечірнього меню, — прошипіла Варта у слухавку, сподіваючись, що проклятий чех зрозуміє.

— Ти де? — прошипів він у відповідь. — Я тобі наче казав чекати на мене!

— Я зараз зайнята. Потім подзвоню. Сонце однаково ще не сіло, — Варта поклала слухавку і вимкну, ла навіть вібрацію.

Зосередитись на жертві. Зосередитися на жертві...

За кілька хвилин дівчина знову вловила те, чого прагнула, — тонкий відзвук злості дзвенів так прекрасно! Жертва... Варта вся витягнулася, спостерігаючи.

Носійка злості не звернула вниз, до людної Підвальної. Добре.

Вона обігнула Порохову, перебігла дорогу між двома туристичними автобусами і пішла вулицею вгору. Чаклунка метнулася за нею.

Емоції захльоскували. Ніби за спиною жертви тягнулися жорсткі холодні батоги.

Варта випустила павутину і дозволила раптовому спалахові затопити її. Ця людина виявилась настільки насиченою, глибокою і повною вогню, що енергії враз стало надто. Довелося спинитися, щоб перевести подих.

Чаклунка зробила два глибокі вдихи, тоді знову наздогнала дівчину й запустила павутину в її бік.

Охх... Яким блаженством було почувати цю силу!

Жертва звернула в під’їзд і ляснула дверима з усією злістю, котра тепер ще гарячіше розгорілася. Але Варті було байдуже. Вона притулилась до стіни й заплющила очі від задоволення. Відчуття холодного каменю і пульсації всередині контрастували, але і це їй подобалось.

І тут...

Удар по голові був таким сильним, що з очей посипались іскри.

Варта заточилась. Вона хотіла знайти опору, але запаморочення перемогло.

Другий удар звалив її на асфальт.

Мідні кола перед очима. Залізний присмак в роті. Сила, яка не слухає.

— Швидко ж ти бігла. Ледь не загубив, — пробурмотів знайомий голос. — Але тепер уже все...

Варта силкувалась повернути голову. Третій удар погасив в ній це бажання.

Розділ 5

Анемічна панна на цвинтарі

Тіні танцювали перед очима, затуманюючи зір. Варта зрозуміла, що опритомніла, бо біль різав по живому. Куди й зникла вся сила від трапези! Дівчина зажмурилась і спробувала піднятися на ліктях.

— Я б не радив, — глухо сказав знайомий голос. — Лежи.

Чаклунка розплющила очі зі здивуванням. Сутінки не обдурили її: світляк сидів поруч. Біляве волосся налипло на його чоло. Роздерта до крові щока дисонувала із завжди охайним образом співробітника.

— Що ти твориш? — прошепотіла дівчина і закашлялась. У роті досі стояв смак заліза. А ще піску.

Варта спробувала стріпнути із себе слабкість. Проте їй не вдавалося.

— Не ворушися, сказав же, — Еверест скосив погляд блакитних очей в її бік. — Твоїй голові добряче дісталося.

— Що я тобі зробила? — виплюнула із себе чаклунка. Вона сторожко роззирнулась і зрозуміла, що це всього лиш сквер над облрадою. Добре. Її нікуди не затягли, не зв’язали, і телефон досі в кишені шортів. Якби маякнути Тайфунові...

— Тобто — що зробила? Я тобі життя врятував, не побоюся цієї фрази, — видав Еверест спокійнісінько. — Якби ти мені щось зробила, може б, і не врятував.

Дівчина пирхнула. На мить світляк нагадав їй одного нового знайомого.

— Тоді що ти тут робиш? Якесь одоробло хотіло мене вирубити... — дівчина пригадувала момент нападу туманно.

— І йому це вдалося, — додав Еверест. — А я це вчасно помітив.

Варта відчула, що запаморочення покидає її, тому спробувала сісти знову. Цього разу тіло послухалось.

— Ти шпигував за мною? — спитала вона.

— Те-е-емні... — Еверест скосив погляд в її бік. — Як не вбивав, так шпигував... Та живу я тут! Поруч. Додому йшов з роботи, яку ти прогулюєш. Загалом, приходь до тями, а мені час.

— Стоп! — Варта схопила світляка за рукав сорочки, бо він уже намірявся підвестися з лавки. — Хто на мене напав? Чому?

— Звідки я маю знати? Якийсь темний.

— Темні не нападають на темних... зазвичай.

— Я не знаю його, — здавалося, що Еверест хоче якомога швидше втекти. Тому Варта вирішила, що йому відомо ще щось. Щось важливе.

— Ти не залишиш тут поранену, виснажену дівчину! — видала вона і з силою смикнула худорлявого світляка до себе. Він піддався і ледь не звалив її спиною на лавку.

Проте тут Еверест зашипів і рвучко сіпнувся назад, обтріпуючи руку. На його руці не було нічого — Варта примітила це. Ні рани, ні подряпини, ні синця навіть. Очі світляка загорілися, і він опустив погляд на медальйон на шиї дівчини.

Вона на мить подумала, що Евереста більше зацікавили її груди. Проте навряд чи хлопець, якому більше 15-ти — хай навіть і святенник світлий, — буде так панічно сіпатися від дотику до грудей. Отож, щось інше його відштовхнуло. Але що могло викликати таку бурхливу реакцію?

— Думай, що робиш, — кинув алхімік і, скориставшись розгубленістю Варти, зірвався з лавки мов ошпарений.

За кілька секунд він перетнув сквер, майстерно уникнув зіткнення з випадковими перехожими і вже перебігав дорогу. У місці, яке якнайкраще підходило для самогубства під колесами. Проте Еверест тінню шмигнув на інший бік і розтанув за поворотом.

Дівчина глибоко вдихнула, вперлася обома руками в лавку і просиділа так хвилину чи дві, очікуючи, щоб дзвін у голові зник остаточно. Тоді сягнула рукою до сумки — там лежала баночка із зіллям підсилення від Дикорослої.

— Трясця! — Варта вколола палець уламком скла. — Не могла вона в пластикову пляшку налити!

Обидві баночки розбилися, вочевидь, під час її безславного падіння. Зілля залило сумку, де, на щастя, лежали лише кілька таблеток знеболюючого, сережки і трамвайні квитки. Вроджена любов до архаїзмів, яка супроводжувала життя відьом, диктувала їм багато правил. Одне з них — хороше вариво тримати треба в склі. Варта сподівалась якось вмовити Дикорослу наливати їхнє зілля у термочашку, але наразі із цієї ідеї нічого не вийшло.

Дівчина розуміла, що шукати мітку сьогодні не піде. Вона спочатку хотіла подзвонити Тайфунові й повідомити, що на неї напав невідомий темний. Проте здоровий глузд підказав утриматися від цієї новини. Поки алхіміки зі своїми вибриками не вгамуються, не варто додавати олії у вогонь і стверджувати, що темний пішов на темного. Тим більше вона не знає хто. І почула це від світляка. А світляк цілком може покривати когось із їхніх.