Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм

Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

209
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 111
Перейти на сторінку:
із тією лиш різницею, що тепер ми їхали через його нижчий центральний кряж. Щоб не потрапляти під палюче сонце в пустелях між Карашаром і горами, я вирішив їхати ночами, коли температура зменшувалася на кілька градусів і не дошкуляли мухи. Хоча більшість наших пакунків їхала в гарбі, спекота й нестача фуражу настільки підточили сили й так уже втомлених коней, що просувалися ми повільно. Їзда в темряві мала свої небезпеки. Одного разу вночі, коли ми з Ісмаїлом та Чжао прямували попереду, здійнялася буря, під час якої ми стратили з очей дорогу. Мій кінь відмовився їхати, ми припнули тварин і полягали спати на голій землі. Удосвіта ми спостерегли, що лежимо на краю стрімкого укосу — ще кілька кроків, і попадали б! На перевалі було таке враження, наче всі азійські вітри вирішили зібратися, щоб завадити нам його перейти. Доволі потомлені, ми прибули 24 липня до Урумчі. Нас зустрів Луканін, мене поселив у себе гостинний російський консул Кротков.

Урумчі розташоване в гарному місці на невеликій річці й майже повністю оточене горами. Найрозкішніший вигляд мають гори на схід від міста, де над нескінченними кряжами панує біла вершина Богдо-Ула. Місто, де мешкало близько 80 000 людей, було по-китайському охайне й доглянуте, хоча пахло аж ніяк не привабливо.

Урумчі було однією з головних фортець Джунгарії і мало криваву історію. Войовниче плем’я джунгарів захищалося від китайців приблизно до середини XVIII століття, а тоді його майже цілковито винищили. Далі китайці захопили землі, де мешкали джунгари, степи від тянь-шанського краю на півдні до Алтаю і Тарбагатаю на півночі — так звану браму народів, через яку свого часу валували на захід монгольські юрмища.

Відпочивши кілька днів, я зробив низку візитів до найвищих урядових представників, яких налічувалося аж вісім. Губернатор був маленький і худий маньчжур із пружною ходою та меткими рухами. Він мав дивну звичку чмихати й гикати, надто коли вимовляв якусь звичайнісіньку ввічливу фразу. Либонь, це була одна з гарних манер у Пекіні, де він виріс. Сміючись, він розповів, що дістав звістку про моє перебування в Китаї під іменем Ма-да-хан, а потім я вигулькнув у Кульджі вже з прізвищем Ма-ну-ер-хей-му.

Про фаньтая, начальника фінансів, у мене склалася думка як про приємного і добре обізнаного з життям Європи чоловіка. Стверджували, що він — найлютіший у провінції здирник, а ще в нього немолода мати! Цей факт усе пояснював, адже по її смерті йому доведеться залишити посаду на три роки. Інші мандарини теж були дуже ввічливими і освіченими.

Відвідав я і принца Цзай-Лян-Фу-Ко — одного з провідних фігурантів боксерського повстання, на все життя висланого до Урумчі. Поводився він весело, невимушено й природжено-поважно. Важко було собі уявити, що цей високоосвічений чоловік пов’язаний із рухом, який мав на меті попросту позбавити життя європейців Китаю. Принц запросив мене обідати на свою заміську віллу, де в затінку кущів та дерев стояла прохолода. У його товаристві я відвідав близький завод боєприпасів і монетний двір, розташовані в одному будинку. На заводі боєприпасів верстати простоювали, а максимальна кількість продукції, як мені сказали, — 50 набоїв на день! На монетному дворі карбували срібні монети, які поступово мали заступити тканинні «банкноти» із гарним написом і печаткою. Ці «банкноти» були просочені олією і неприємні на дотик — просто зобов’язання, видані приватними торговельними домами, а не пущені в обіг урядом, а отже, вони майже не мали вартості. Якщо людина хотіла мати платіжний засіб, який ходить повсюдно, вона мусила придбати спеціальний срібний зливок, у формі якого, трохи напруживши уяву, можна роздивитися корабель. Від нього в міру потреби відламували більший чи менший шматок, який китайські купці надзвичайно точно й елегантно зважували. За дрібні гроші правили мідні монети з діркою, нанизані на поворозку. Цими дрібняками було важко й вельми незручно користуватися, адже переносити навіть невелику суму мусив не один чоловік.

Коли ці вісім мандаринів прийшли разом у відповідь на мій візит, подвір’я консульства зарясніло екіпажами й паланкінами. Поміж мандаринами завжди панує дивна дисципліна. Молодший ніколи не порушує прав старшого, і між ними ні на мить не виникає вагання, коли вони сідають за стіл чи виходять у двері.

У столиці провінції, звичайно, можна було побачити більше підсумків розпочатих реформ, аніж деінде. У військовій і навчальній сфері вже було чимало здобутків. З’явились офіцерські курси, незабаром мав відчинити двері трирічний кадетський корпус. Невелику кадрову частину т. зв. війська лучжин сформували за зразком підрозділів із провінції Чжилі. У маневрах уже було помітно науку Маньчжурської війни, але зброя була старою. Я дістав нагоду відвідати й кілька початкових та середніх навчальних закладів, де впадала в вічі нестача вчительського складу й навчального приладдя. Багато точилося розмов про проект залізниці і нібито величезні мінеральні багатства Тянь-Шаню.

Ісмаїл, мій супутник, віддано прослуживши майже рік, розпрощався зі мною в Урумчі. За винятком Луканіна, в моїх помічниках лишилися самі китайці. Незважаючи на численні вади Ісмаїла, найбільшою з яких була неохайність, він мені подобався, і я сумував за ним і за його чудовим пловом. Утім, новий кухар Чжан теж добре давав раду зі своїми обов’язками.

Після місячної зупинки ми вирушили до Гучена, розташованого на віддалі близько двохсот кілометрів на схід. Перед містом нам зустрівся караван із 500 верблюдами, яких вели китайці. Він перевозив зброю й боєприпаси з Пекіна до Кульджі. Часом на верблюді сидів, погойдуючись, офіцер чи зброяр. У цій колоні панували дивовижна тиша й лад. Під охороною десятка офіцерів та зброярів — не було видно жодної рушниці! — караван зі зброєю здійснив тримісячну поїздку через усю державу! Дивлячись на це, я подумав, що небагато є країн, де таке могло б трапитися.

Гученський базар, який нічим не відрізнявся від інших на цій північній дорозі, я змальовую в щоденнику ось як:

На все накладає свій відбиток панівний китайський, а також зовні дуже на нього схожий дунганський вплив. Обмін товарами відбувається щодня, а не лише в певний базарний день, як на півдні. І ще тут немає гамірливого людського моря, яке, наприклад, у Яркенді, Хотані й Кашґарі проштовхується тісною, сповненою протягів критою базарною вулицею. Тут годі знайти жебрака в дивному ремісничому костюмі, горластого казкаря, жінки в паранджі, а також прикрашеного й поважного хаджі[10] з костуром і в сліпучо-білому тюрбані, які вкупі з крикливобарвими килимами й строкатими ковдрами надають східного казкового блиску тамтешньому вуличному життю. Марно шукати й кашмірця, хвальковитого, запального й замкнутого афганця,

1 ... 19 20 21 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"