Читати книгу - "Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак"

народ уже багато десятиліть «відповідає» усім загалом за дії купки злочинців, частина яких до того ж зазнала суворих покарань»[102].

Якщо взяти до уваги заяву М. С. Хрущова на XX з їзді КПРС про наміри Сталіна щодо депортації українського народу, які виявились нездійсненними, то скоріше за все мова йде про знищення «шкідливих» народів — татарського, українського, прибалтійських, чеченського та ін.

Після виселення татар необхідність у бутафорній автономії відпала. КАРСР у 1945 р. була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. Ось така правда і справедливість, про яку так полюбляють говорити сьогодні деякі кримські й закордонні політики.

Після виселення татар, греків, болгар та інших національностей півострів опустів. Занепало народне господарство. Сюди почали вербувати російське населення, але відродження життя, особливо на селі, йшло дуже повільно. О. Аджубей у своїх спогадах[103] пише про поїздку з Хрущовим восени 1953 р, до степової зони Криму. Він наголошує, що найбільше Микиту Сергійовича вразили і схвилювали натовпи переселенців, які невідомо як довідалися про його поїздку. Вони задавали запитання про життєво необхідне — їжу, житло, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», а вони кричали: «Нас пригнали», звичайний стогін людей, які зневірилися у надійній долі. З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або раптом вкрай сумне: «Клопи заїли». «Чого ж їхали?» — питав Хрущов. — І натовп видихав: «Обманули».

Дійсно, картина була безрадісна, визнає Аджубей. Висохла земля, зруйнований війною і сталінсько-беріївськими опричниками край, порожні селища і татарські аули. Все це вимагало якихось негайних рішень. Хрущов одразу ж наполягав на поїздці до Києва і вже ввечері на прийомі у Маріїському палаці в столиці України він ще і ще повертався до кримських проблем і неприємних вражень, які його переслідували, «умовляв українців допомогти відродженню земель». «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурудзу, а не картошку», — переконував він.

Як ми бачимо з наведених спогадів О. Аджубея, М. Хрущов знав про справжнє становище в Криму, просив керівників УРСР допомогти у відродженні краю. Проте стверджувати, що Хрущов «прийняв рішення про передачу Криму Україні у зв’язку з трьохсотріччям возз’єднання України з Росією», «тиском на нього українців у керівництві КПРС», як запевняв заступник голови комітету з міжнародних справ тодішньої Верховної Ради. Росії О. Амбарцумов, немає ніяких підстав[104]. Ці та інші міфи сьогодні звучать з вуст багатьох російських політиків різних політичних спрямувань, поширюються в пресі. Одні це роблять через незнання даного питання, не утруднюючи себе пошуками істини, інші свідомо перекручують і підтасовують факти. Західні журналісти і політологи слідом за російськими теж інколи повторюють міф «про Хрущова».

Спробуємо відтворити події того часу, пов’язані з передаванням Кримської області до складу України. Перше питання, яке ми можемо поставити: чи міг М. Хрущов відігравати вирішальну роль у цій надзвичайно тонкій і делікатній справі? Напевно, ні. Як відомо, Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953 р. після розвінчання Берії. У цей час його становище було досить складним, непевним, і взятись за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівнозначно самогубству.

До речі, про це недвозначно пише в уже цитованій нами статті О. Аджубей. І хоч він її назвав (або йому назвали) «Как Хрущов Крым Украине отдал», там не наведено жодного факту, який би свідчив про це. Більше того, автор прямо пише: «Варто сказати, що в 1953-му Хрущов далеко ще не був повновладним господарем становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди — Маленков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилася далеко не перша роль».

Отже, якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передавання Криму зі складу Росії до України? Можна і треба поставити питання ще відвертіше: що змушувало тоді вирішити це питання таким чином?

Ми вже наголошували раніше, що з давніх часів Крим був тісно пов’язаний з Україною як в економічному, культурному, так і в політичному відношеннях, незважаючи на круті повороти історії. Цьому сприяло насамперед те, що вони безпосередньо межували одне з одним, їх господарські зв’язки тісно переплелися, а штучний розрив завдав шкоди обом народам, і найперше Криму, оскільки він мав слабку сировинну, енергетичну і промислову бази. Це яскраво виявилося під час кризи, яку Крим переживав після другої світової війни. Страшних збитків зазнала економіка цього краю. Майже все тут було перетворено на руїни. Та найбільшими були людські втрати. Населення Криму скоротилося і становило 351 тис. чоловік[105]. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, тоталітарний режим завдав Кримові ще одного удару: звідси було депортовано корінне населення. Внаслідок цього число громадян скоротилося ще на 228.5 тис.

Україна переживала важкі повоєнні часи. Населення республіки скоротилося на 14 млн. чоловік. У 1946–1947 рр. багато областей, особливо на півдні, були вражені голодом. Та навіть у таких умовах Україна простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари. Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського і Старокримського водосховищ, Північно-Кримського каналу. Тобто покладено початок розв’язанню найболючішої проблеми — водної. Посилилося співробітництво і в галузі важкої промисловості. На металургійні заводи України надходить агломерат з Керчі, флюси з Балаклавського рудника. Налагоджено тісні зв’язки в галузі будівельної індустрії. Економіки України і Криму дедалі тісніше перепліталися у повоєнні роки, поступово утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народногосподарський комплекс юридично не було оформлене.

В юридичному розв’язанні цієї проблеми найбільше були зацікавлені самі кримчани. Владні структури РРФСР у першій половиш 50-х рр., теж дійшли висновку про необхідність передати Україні область, яка тягарем своїх складних проблем «висіла» на Росії. Звернемося до документів.

Перед нами аналітична довідка «Про стан сільського господарства Кримської області», датована 4 січня 1954 р., яка була підготовлена для тодішнього першого секретаря ЦК КП України А. Кириченка. Зрозуміло, це був таємний документ. «Територія Кримської області займає 2562.1 тисячі гектарів, у тому числі орної землі — 1270.6 тисячі гектарів. В області 304 колгоспи, 49 МТС, 85 радгоспів та 12 підсобних господарств... Солонцеві і солончакові грунти займають біля 200 тисяч гектарів. Вся посівна площа у 1940 році складала 767,4 тисячі гектарів, у 1954 – 696.7 тисячі гектарів».

За довідкою, лише три колгоспи з 304 освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів та сіна