Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

іспанською, і не англійською… То чому я розумію?

— Ти даремно боїшся. Мені час іти, мене вже чекають. Я просто хотіла подякувати тобі.

— За що?!

— Сама знаєш, за що. Не лишайтеся тут до ранку, Торі.

— Куди тобі треба йти? І чому нам не можна тут лишитися? Ми ще хотіли…

— Я йду на очеретяні поля. Я тепер можу піти, мене ніщо не тримає. Нікого з нас. Ви зайшли туди, нічого не взявши, а це означає, що ми всі нарешті можемо піти. А ви не лишайтеся тут.

— Та-Іньї, чекай, я не розумію, я хотіла спитати…

— Ти розумієш, просто не хочеш вірити. Ось, це для тебе, тримай.

Вона торкається мого лівого плеча, рука в неї така холодна, так пече мені шкіру, так боляче від того, а вона дивиться на мене й сміється, а потім ступає в воду й поринає, тільки пече мені той доторк та чути її сміх. Божевілля якесь!

Я біжу до будинку, влітаю в кімнату й починаю торсати Луїса, а він спить, як кам'яний, я не можу його добудитися. Ед теж не реагує на зовнішні подразники, і я не знаю, що робити. Мені так страшно, і так болить плече, наче маю там відкриту рану. Стає темніше, я тільки чую, як б'ється серце… Моє? Не знаю… Удари йдуть звідкись із надр землі, я чую, як торохтять черепки по вимощеній мармуром підлозі.

— Хлопці, вставайте, негайно!

Треба тікати звідси, тут якась чортівня відбувається.

І такий міцний сон здається мені неприродним. Щось тут не так. Ось наші речі, та що з того, якщо я не витягну звідси два непритомних тіла? Мені болить плече, тому я роздратовано ляскаю Луїса в груди, потім дістається Едові. Вони підскакують, як опечені.

— Ти що, боляче ж! — Ед дивиться на мене осудливо. — Чого тобі не спиться? Торі, в тебе така важка рука…

— Тікаймо звідси. — Луїс одразу все розуміє. — Швидше, аміґо, якщо не хочеш, аби це місто стало й твоєю могилою.

Ми похапцем збираємо речі й вискакуємо назовні. Земля помітно тремтить, і лише ті страшні співи чути з тріщин, що прорізають вулиці. Ми біжимо, тільки мені вже бракує сил.

— Давай, Торі, ворушись! — чоловіки тягнуть мене вперед. — Незабаром кінець!

Чому кінець — тій страхітливій пісні чи нашим мученицьким життям? Я вже не знаю. Мені не страшно, але якщо я розповім про свою нічну пригоду, мене матимуть за божевільну. А чому я повинна розказувати? Навіть і не подумаю.

— Чорт забирай, ви тільки гляньте! — Ед смикає мене за руку, і плече віддає болем. — Розкажу кому — не повірять!

Та я й сама не повірила б. Я завжди вважала себе людиною з тверезим поглядом на життя — і от, маєш! Те, що руїни йдуть під землю, можна пояснити сейсмічною активністю. А от як поясниш те, що в яскравому світлі місяця танцюють постаті людей? Ось одна відокремилась від гурту й помахала рукою. Я знаю, що то мені, що то Та-Іньї, її гарненьке личко світиться радістю.

— Торі!

Це луна кличе мене, але хто розбудив ту луну?..

— Торі!

Сріблястий сміх трави й дерев, сріблясте місячне світло і марево, що стелеться над землею… Я безсило сідаю на траву. У нас масовий психоз. Галюцинації.

— Торі!

Це кричить небо. Ед і Луїс вражено дивляться на мене. Хлопці, я сама не розумію, що відбувається. Ну, майже не розумію.

— Прощавай, Та-Іньї!

Я говорю це траві, деревам, небу, говорю тихо, бо вона все одно має почути, а луна підхоплює:

— Прощавай, Та-Іньї!

Люди йдуть, танцюючи, місячною доріжкою. Обличчя їхні гладенькі, як мідні маски, срібні брязкальця тихо дзвенять у їхньому волоссі, вони досить далеко, та я бачу їх усіх… на жаль. Ось уже нікого не лишилось, тільки маленька дівоча постать. Чому вона не йде? Вона дивиться в наш бік, і мені чомусь стає її шкода. Хтозна, може, їй подобалося жити, може, дороги кликали її, як кличуть мене, а вона не встигла пізнати смак життя, відчути сонячні вітри, не встигла… Що тепер про це жалкувати? Але мені шкода її.

— До побачення, Торі.

Вона обертається й біжить у місяць, я чую, як лопотять її босі ноги…

Плече болить уже менше, розмовляти я не хочу. Хлопці, мені нема чого вам сказати. У мене депресія.

— То що все це означає? — Ед сідає поруч мене. — Тобі доведеться пояснити.

— Потім. — Луїс бере наплічник. — Ходімо звідси, моторошно тут, як на цвинтарі.

Ми підводимось і йдемо. Хтозна, як потім складуться наші долі. Але ця ніч завжди буде між нами, тільки між нами трьома. І я чомусь точно знаю, що відтепер ми пов'язані міцно й назавжди, хочемо ми цього чи ні. І це добре. Звідки я маю таку впевненість? Не знаю. Яка різниця.

Сонце запопало нас на тому місці, звідки ми почали свій шлях до руїн міста. Ми озираємось. Руїн немає й сліду, просто пустир, який незабаром заросте кущами й травою, а потім і джунглі дістануться туди. Скоро й не буде знати, що там було місто Віль-Таен, у якому колись давно жила гарна дівчина Та-Іньї.

— Я хочу їсти, — треба щось говорити, бо тиша мене дратує. — Пропоную зупинитися й відпочити. Я ніч не спала.

— Так. — Ед скидає наплічник на землю. — У мене є консерви.

— Тут є вода. Треба помитися. — Луїс утомлено сідає на камінь.

Розмова не хоче продовжуватись. Десь там, далеко, в іншому вимірі, колись давно впав літак, там бігали люди з автоматами, там кокаїновий король Скажений Педро вмліває над своїми оборудками, але мені все це здається зараз таким дріб’язковим і ненадійним, таким несерйозним і аномальним, що я фіксую це лише краєчком свідомості. Сьогодні ми зіткнулися з іншою реальністю, з тим, що має стосунок до вічного. Ми зазирнули за ту межу, яка розділяє живих і мертвих. Не знаю, як Луїса з Едом, а мене ця ніч змінила назавжди. Тепер я знаю, що там щось є. Точно знаю, що є. І коли настане мій час, мене там зустріне Та-Іньї. І тоді я запитаю в неї — багато про що.

Ми мовчки роздягаємося й заходимо в струмок. Вода холодна, але чиста, мила досить, а на такі умовності, як роздільне миття, ми вже перестали звертати увагу.

— Що це в тебе?

Ед торкається мого плеча. Воно вже не болить, тільки наче затерпнуло трохи. Що там може бути? Я вже нічому не здивуюся. На шкірі проступає малюнок — голова ягуара. Малюнок