Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Що ви маєте на увазі? 

— Те, що пані Фоґель виїхала пів години тому. 

Я закусив губу, щоб не вилаятись на всю горлянку. 

— Чи знаєте, куди вона попрямувала? 

Портьє зітхнув і перевів погляд кудись на стелю. Здавалось, от‑от і він почне знічев’я посвистувати. 

Я міг би нагадати цьому скурвисину, що перед ним поліціянт і говорити треба все, мов на сповіді, проте стримався. Досить того, що вже познущався над психікою Богу душу винного Моріца. 

Тому дістав з кишені гаманця, звідки видобув п’ятикронову монету і простягнув її страждальцю. Той прийняв її із виглядом, сповненим гідності, та врочисто повідомив: 

— Я мав приємність замовити пані авто на двірець, а напередодні забронювати квиток першого класу до Кракова. 

— О котрій годині відправляється поїзд? — ​стрепенувся я. 

Портьє знизав плечима. 

— Я не пригадую достеменно, але не так багато потягів відходить сьогодні вранці до Кракова, — ​сказав він. 

Із цими словами він узяв зі стійки рецепції складену вчетверо газету й простягнув мені. Темним чорнилом на ній було обведено актуальний розклад прибуття й відправлення потягів з головного двірця. Я прикипів очима до таблиці, списаної дрібним шрифтом, шукаючи потрібний напрямок. 

Портьє мав рацію: вранці зі Львова до Кракова відправлялися всього два експреси. Перший о 3:45, а наступний о 6:30. Очевидно, цим другим Емма і збиралася виїхати. Я глянув на годинник. До відправлення залишалася майже година. Часу в мене було достатньо. 

— Бажаєте замовити таксі? — ​поцікавився портьє. 

— Візьму фіакр, — ​буркнув я у відповідь. 

Чоловік подивився на мене, як на останнього злидня, і презирливо відвернувся. Утім, я ним більше не переймався. Вийшов із готелю, попрямував на стоянку фіакрів і за пів години був уже на місці. 

Тут, не гаючи часу, подався до двірцевої експозитури[77] поліції. У невеликому приміщенні, за столом, відкинувшись на спинку крісла, дрімав черговий капрал. Перед ним стояв телефонний апарат і кава у надщербленому горняті, що, схоже, не надто допомогла йому подолати сонливість. Я голосно кашлянув, і капрал підскочив, мов ошпарений, втупившись у мене затуманеними від сну очима. 

— Я з Дирекції. Комісар Вістович, — ​повідомив йому. — ​Дайте мені список пасажирів краківського потяга. 

Він схопився на ноги і, бурмочучи щось про важку ніч і те, що задрімав лише на хвилинку, взявся перебирати папери. Врешті простягнув мені списаний згори донизу аркуш із підписом якогось колєйового начальника. 

— Ще раз перепрошую, що зустрів вас отак… — ​пробурмотів капрал, ніяково посміхаючись і винувато вказуючи рукою на стілець, в якому ще мить перед тим спав. 

Я не був його зверхником і взагалі не мав стосунку до військово-поліційної служби, але розумів, що бідолаха побоювався доносу. 

«Та плювати я хотів, що ви тут робите», — ​ледь не вирвалось у мене, але натомість попросив негайно провести мене до потяга. 

— Але він ще на запасній колії, — ​промовив капрал, зиркаючи на годинник. — ​Його подадуть лише за двадцять хвилин. 

— От і чудово! — ​сказав я. 

Капрал крикнув комусь у сусідню кімнату, щоб той зайняв його місце біля телефона, а сам вдягнув на голову поліційне чако[78], осмикнув мундир, і ми рушили до колій. На ходу я вгледівся у список і майже відразу знайшов прізвище Фоґель. Зрештою, це було неважко — ​пасажирів першого класу виявилось не так багато. 

Капрал підвів мене до комфортового пульмана[79], звідки до нас визирнув стривожений кондуктор. 

— Що трапилось, панове? — ​запитав він. 

Я повернувся до поліціянта. 

— Ви вільні, капрале, — ​сказав я йому. — ​Дякую за допомогу. 

Той козирнув і рушив назад до вокзалу. 

Я дістав з кишені легітимацію і тицьнув її кондуктору. 

— Відведіть мене у купе під номером чотири, — ​наказав. — ​Тільки хутчіш. Часу небагато… 

Службовець зблід, наче йому щойно зачитали смертний вирок. 

— Гаразд, — ​сказав він. — ​Підіймайтесь до вагона… 

У пульмані кожному пасажирові належало осібне купе зі зручною лежанкою, свіжою постіллю і виходом у загальний коридор. Рік тому саме у такому вагоні я повертався через пів Європи додому зі Швейцарії. Пасажири нижчого класу мусили тіснитися в одному переділі по четверо. До того ж їхній тимчасовий життєвий простір мав двері, що відчинялися одразу назовні. З одного боку, вони могли швидше вийти на перон, коли потяг прибував на потрібну станцію, а з іншого, якщо траплялось пограбування, то грабіжники діставались до них практично без проблем. 

Зазвичай у Кракові пульмани чіпляли до іншого складу, і вони продовжували подорож до Бреслау[80], Берліна, Праги чи Карлсбаду[81]. Тож куди насправді зібралася Емма, було невідомо. 

— Ось купе номер чотири, — ​озвався кондуктор, вказавши мені на відповідні двері. 

Я подякував, відчинив їх і вмостився всередині. Здивований службовець якусь хвилину потоптався поряд, а тоді пішов собі геть. Потяг невдовзі рушив із місця, прямуючи до перону. 

Коли Емма зайшла до свого купе, я сидів у кутку, закрившись цілим розворотом вранішньої газети. Власне, це й була «Gazeta Poranna» за 18 травня 1907 року. Довжелезні нудні таблиці галицької біржі, справа русинських студентів Університету Яна Казимира[82], імовірний прогноз погоди у Львові на наступну добу, кримінальна хроніка… 

— Прошу пана! — ​прозвучав обурений голос Емми, який долинув до мене крізь газетний папір. — ​Це купе зарезервовано! 

Я повільно опустив газету й усміхнувся до неї наймилішою усмішкою, на яку тільки був здатний після всього, що ця мегера мені заподіяла. 

— Адаме, ти?! — ​із жахом скрикнула жінка і кинулась до виходу, але я спритно зачинив двері купе ногою просто перед її чарівним носиком. Клацнув делікатний нікельовий замок, сповіщаючи, що ми залишились тут сам на сам. Тоді вона кинула на мене вогненний погляд і відступила до вікна, ніби збиралася пролізти крізь нього назовні, хоча воно й не відчинялося. Точніше відчинялася лише невелика його частина — ​продовгуватий оберлюфт угорі, крізь який не пролізла б навіть пані Фоґель. 

Насправді ж, цей маневр знадобився їй для того, щоб витягнути з ридикюля маленького кишенькового револьвера і, звівши курок, націлити на мене. Я покосився на зброю. Ну звісно. Елеґантний англійський «Webley»[83] типу «бульдог». Ідеальна зброя для стрільби на короткій відстані. А якщо пані Фоґель ще й вчилася з ним поводитись, то я і вилаятись не встигну, як зустрінуся на тому світі з покійним батечком. 

— Що ти робитимеш з трупом поліціянта, Еммо? — ​запитав я обережно, уникаючи різких звуків, так само як і різких рухів. 

Схоже, вона і сама не знала. На її прегарне личко набігла тінь роздумів та спантеличення. 

— Віддай сюди свого самопала, — ​продовжив я, вкрай необачно подавшись у її бік. 

Гримнув постріл, і лише дивом я вчасно зігнувся навпіл, мов швейцарський ніж, відчувши, як револьверна куля пролетіла над моєю головою