Читати книгу - "Салимове Лігво"

але потім підійшов до вікна, де щось привернуло його увагу. Нічого в місті; місто куняло в ранньому надвечір’ї під небом того особливого відтінку глибокої сині, що вінчає Нову Англію в гарні дні пізнього літа.

Він побачив двоповерхові будинки на Джойнтер-авеню з їхніми пласкими асфальтованими дахами, йому було видно парк, де вільні зараз від школи діти байдикували, каталися на велосипедах або сперечалися, й аж до північно-західного кутка міста, де Брок-стріт зникала за схилом того, першого, лісистого пагорба. Природним чином його погляд помандрував угору далі, до прогалини в лісі, де Т-перехрестям перетиналися Брукс-роуд і Бернс-роуд, аж туди, звідки дивився на місто Дім Марстена.

Звідси, зменшений до розміру дитячого лялькового будиночка, він був ідеальною мініатюрою. І таким він подобався йому. Звідси Дім Марстена був такої величини, з якою можна було впоратися. Можна було просто підняти руку і затулити його долонею.

Там на заїзді виднівся якийсь автомобіль.

Бен стояв з рушником через плече, дивлячись туди, не рухаючись, відчуваючи в животі ворушіння якогось жаху, що його він не намагався аналізувати. А ще там замінили дві відпалих віконниці, що надало будинку таємничого, сліпого вигляду, якого той не мав до цього.

Губи його беззвучно ворушились, немовби формуючи слова, яких ніхто – навіть він сам – не міг зрозуміти.

15

5:00 надвечір’я.

Тримаючи в лівій руці портфель, Метью Бьорк вийшов зі старшої школи і вирушив порожньою парковкою туди, де стояв його старий «Шеві Біскейн», досі з минулорічними зимовими шинами[67].

Бьорку було шістдесят три, лише два роки залишалося до встановленого законом віку виходу на пенсію, а він усе ще з повним навантаженням тягнув уроки англійської мови й літератури та позакласну роботу. Осінньою позакласною роботою була шкільна вистава, і він оце щойно закінчив текстове читання трьохактного фарсу під назвою «Проблема Чарлі»[68]. Він мав звичайний надмір цілковитих нездар, можливо, з десяток більш-менш придатних живих тіл у резерві, які принаймні здатні запам’ятати свої фрази (і потім видати їх мертвотно-монотонним, тремтячим голосом) та трійко учнів, які показали талант. У п’ятницю він випробує їх на ролі, а наступного тижня почне постановку п’єси. Вони притиратимуться одне до одного відтоді й до 30 жовтня – призначеної дати вистави. За власною теорією Метта, вистава у старшій школі мусить бути схожою на миску абеткового супу «Кемпбелл»: не смаковитою, але й не огидно відразливою. Поприходять родичі і їм вона дуже сподобається. Приїде театральний критик з «Камберлендського Вісника» і розродиться багатослівним захватом, за те він і отримує зарплатню, щоб так рецензував будь-яку місцеву виставу. Виконавиця ролі головної героїні (мабуть, Руті Кроккет цього року) закохається в когось з інших акторів і на післяпрем’єрній вечірці, ймовірно, втратить цноту. А потім він знову повернеться до роботи з Дискусійним клубом.

У свої шістдесят три Метт Бьорк досі отримував задоволення від учителювання. Насаджувачем дисципліни він був доволі кепським, таким чином втрачаючи будь-який шанс коли-небудь піти на підвищення до посту в адміністрації (він був дещо занадто мрійливим, щоб ефективно виконувати функції бодай заступника директора), але власна недисциплінованість ніколи йому не заважала. Він читав сонети Шекспіра в холодних, з деренчливими трубами, класних кімнатах, де було повно паперових літачків і перестрілок кульками з жованого паперу, сідав на кнопки і неуважно відкидав їх геть, у той же час наказуючи учням відкрити в своїх підручниках сторінку 467, висовував шухляди, щоб дістати аркуші для написання есеїв, а знаходив там цвіркунів чи жаб, а одного разу й семифутову чорну змію[69].

Він курсував вздовж і вшир англійської мови і літератури, як той самотній і на диво м’якосердий Старий Мореплавець[70]: перший урок Стейнбек, другий урок Чосер, третій урок зачинальне речення, а якраз перед обідом функція герундія. Пальці в нього були постійно жовтими, хоча й не від нікотину, а радше від крейдяного пороху, але однаково це були сліди звичного для нього наркотику.

Діти не виявляли до нього пошани і не любили його; він не був містером Чіпсом, який нидіє в сільському закуті Америки, чекаючи, щоб його відкрив Росс Гантер[71], але чимало учнів Бьорка проймалися до нього повагою, а кілька навчились від нього того, що самовідданість, хай би яка ексцентрична чи скромна, може бути гідною річчю. Він любив цю роботу.

Отже, він сів до своєї машини, занадто підкачав карбюратор і залив його, почекав і запустив двигун знову. Потім налаштував радіо на портлендську рок-н-ролову станцію, піднявши гучність майже до межі захлинання динаміка. Рок-н-рол він вважав чудовою музикою. Він задом виїхав зі свого парковочного місця, заглухнув і завів машину знову.

Учитель мав невеличкий будинок там, на дорозі Теґґартів Ручай, і дуже мало відвідувачів. Він ніколи не був одружений і не мав родичів, окрім одного брата в Техасі, котрий працював у якійсь нафтовій компанії і ніколи йому не писав. Він не вельми сумував без приятелювання. Він був самотньою людиною, але самотність жодним чином не спотворила його.

Він загальмував перед блимаючим світлофором на перехресті Джойнтер-авеню і Брок-стріт, а потім повернув у бік свого дому. Тіні вже подовшали, а денне світло набуло химерно гарної теплоти – стримано золотавої, неначе з картини якогось французького імпресіоніста. Він позирнув ліворуч, побачив Дім Марстена, і позирнув знову.

– Віконниці, – промовив він уголос, долаючи драйвовий біт з радіо. – Ті віконниці висять знову.

Бьорк позирнув у люстерко заднього огляду і побачив припарковану там на заїзді машину. Він учителював у Салимовому Лігві з 1952 року й ніколи не бачив, щоби на тому заїзді стояла якась машина.

– Невже там нагорі хтось тепер живе? – запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись, і поїхав собі далі.

16

6:00 вечора.

Батько Сюзен, Білл Нортон, перший виборний Лігва, був здивований, усвідомивши, що Бен Міерз йому сподобався – і сподобався порядно. Білл був великим, дужим чоловіком з чорним волоссям, збудований як ваговоз, і навіть після п’ятдесяти не набрався жиру. Він кинув школу, з дозволу свого батька, в одинадцятому класі й записався до військово-морського флоту, а атестат здобув, немов припізніло схаменувшись, у віці двадцяти чотирьох років на іспитах, еквівалентних старшій школі. Він не був сліпим, зарозумілим антиінтелектуалом, якими стають дехто з простих роботяг, коли їм чи то з примхи долі, чи через їхні власні дії було відмовлено в тому рівні освіти, на який вони, можливо, були спроможні, але він не терпів «арт-бздюхів», як він іменував тих овечооких, довговолосих хлопців, яких Сюзен привозила додому з навчання. Йому байдуже було до їхнього волосся чи одягу. Що його турбувало, так це те, що ніхто з них не здавався розсудливим. Він не поділяв прихильності своєї дружини до Флойда Тіббітса, хлопця, з яким Сюзен після закінчення коледжу зустрічалась найбільше, але й активної неприязні до нього не плекав. Флойд мав цілком добру роботу на керівному рівні в Ґранта у Фелматі, і Білл Нортон вважав його помірно серйозно налаштованим. Ну, і ще він був місцевим парубком. Але таким само, у певному сенсі, був і цей Міерз.

– Тільки облиш з ним оте своє про арт-бздюхів, – сказала Сюзен, підводячись на звук дверного дзвоника.

На ній була світло-зелена літня сукня, її нова безжурна зачіска була стягнута на потилицю й нещільно перев’язана завеликим мотком зеленої пряжі. Білл розсміявся:

– Кого в них бачу, так і зву, Сюзі, голубонько. Я тебе не осоромлю…