Читати книгу - "Чотири сезони"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він почув, як відчиняються й зачиняються головні двері кабінету начальника, а тоді Нортон каже:
– Доброго ранку, Дюфрейн. Ви щось хотіли?
– Пане начальнику, – почав Енді. Старий Честер потім нам розповідав, що заледве впізнав голос Енді – так він змінився. – Начальнику… є дещо… зі мною дещо сталося, що… щось таке… таке… я не знаю, з чого почати.
– Ну, то почніть з початку, – запропонував начальник (напевно, найсолодкавішим своїм голосом, а-зараз-розгорнімо-всі-псалом-двадцять три-і-почитаймо-разом). – Це завжди найкращий спосіб.
Й Енді почав. Почав із того, що освіжив у пам’яті Нортона деталі злочину, за який його ув’язнили. А потім до найменших подробиць переказав начальнику тюрми усе те, що розповів йому Томмі Вільямс. Ще він назвав ім’я Томмі. Ви можете подумати, що це був не наймудріший вчинок (зважаючи на те, що відбувалося далі). Але тоді я спитаю у вас: а який у нього був вибір? Йому потрібно було, щоб історія звучала правдоподібно.
Коли він закінчив, то якийсь час Нортон просто сидів і мовчав. Так і бачу його: відкинувся на спинку крісла під фотографією губернатора Рида на стіні, пальці переплетені, печінково-коричневі губи складені бантиком, лоб вкритий драбиною зморщок, які тягнуться мало не до маківки, почесний значок тьмяно поблискує.
– Так, – урешті-решт промовив він. – Такої пекельної історії я ще ніколи в житті не чув. Але, Дюфрейн, я скажу вам, що мене в ній найбільше дивує.
– Що, сер?
– Що ви на неї клюнули.
– Тобто, сер? Я не розумію, що ви маєте на увазі. – Честер сказав, що Енді Дюфрейн, котрий тринадцять років тому своїм поглядом пришпилив Байрона Гедлі до даху номерної майстерні, мало не бекав-мекав у пошуках потрібних слів.
– Ну як же, – сказав Нортон. – Усе досить-таки очевидно. Цей молодик Вільямс ставиться до вас із захватом, ви його вразили. У самісіньке серце, можна сказати. Він почув історію ваших поневірянь і, цілком природно, схотів вас… розрадити, нехай буде так. Цілком природно. Він молодий, не надто розумний. Не дивно, що він не передбачив, як на вас подіє ця його оповідка. Я вам раджу…
– Думаєте, у мене такої думки не було? – спитав Енді. – Але я ніколи не розказував Томмі про чоловіка, який працював на причалі. Я нікому про це не розказував – мені це навіть на думку не спадало! Але те, як Томмі описував свого співкамерника, і той чоловік… вони однаковісінькі!
– Що ж, можливо, ви тут трохи вдаєтеся до вибіркового сприйняття, – з усмішкою сказав йому Нортон. Отакі фразочки, типу «вибіркове сприйняття», у пенології[30] та виправному бізнесі обов’язкові для вивчення, і люди тулять їх скрізь, де треба й не треба.
– Це зовсім не той випадок. Сер.
– Це ваш погляд на ситуацію. А мій відрізняється. І пам’ятаймо: я маю лише ваше слово, що був такий чоловік і що він працював у Фелмутському заміському клубі.
– Ні, сер, – знову вставив Енді. – Ні, це неправда. Бо…
– Але нехай, – гучно й владно перебив його Нортон, – погляньмо на це з іншого кінця телескопа. Припустімо… поки що лише припустімо… що цей чоловік, на ім’я Елвуд Блотч, існував насправді.
– Блетч, – з притиском виправив Енді.
– Хай буде Блетч. Скажімо, він був співкамерником Томаса Вільямса в Род-Айленді. Існує дуже висока ймовірність того, що його вже випустили. Дуже висока. Ми ж навіть не знаємо, скільки він уже відсидів перед тим, як потрапив у камеру до Вільямса. Знаємо лише, що термін у нього був від шести до дванадцяти.
– Так. Ми не знаємо, скільки він на той час відсидів. Але Томмі сказав, що він був рецидивістом, нарваним типом. Я думаю, цілком імовірно, що він досі сидить. Та навіть якщо випустили, у тюрмі мають бути відомості про останню адресу, за якою він мешкав, імена родичів…
– І, найпевніше, то глухі кути.
Енді на мить замовк, а потім вибухнув:
– Ну, але ж шанс все-таки є, чи не так?
– Так, звісно, є. Але уявімо на хвилиночку, Дюфрейн, що Блетч існує і що його досі надійно утримують за мурами в’язниці штату Род-Айленд. І що ж він скаже, коли ми принесемо йому отакі пироги в кошику? Думаєте, він упаде на коліна, підкотить очі й скаже: «Це я скоїв! Я! Благаю вас, додайте до мого вироку за пограбування ще й довічне!»?
– Чому ви такий твердолобий? – спитав Енді, та так тихо, що Честер майже нічого не розчув. Зате слова начальника донеслися до його вух цілком чітко.
– Як? Як ти мене назвав?
– Твердолобим! – прокричав Енді. – Чи ви навмисне?
– Дюфрейн, ти забрав п’ять хвилин мого часу. Ні, сім. А в мене на сьогодні дуже щільний графік. Тому, напевно, на цьому ми оголосимо нашу зустріч завершеною і…
– У заміському клубі зберігаються всі особові справи колишніх працівників, невже ви цього не розумієте? – закричав Енді. – Податкові декларації, зарплатні форми, форми компенсації з безробіття – і все це з його прізвищем! Там ще повинні були залишитися працівники з тих часів, може, навіть сам Бриґз! Минуло п’ятнадцять років, а не ціла вічність! Вони його згадають! Вони неодмінно згадають Блетча! Якщо я переконаю Томмі засвідчити, що розказав йому Блетч, а Бриґза – що Блетч справді там був, справді працював у заміському клубі, то зможу домогтися нового суду! Я зможу…
– Охороно! Охороно! Виведіть цього чоловіка!
– Та що з вами таке? – спитав Енді. Честер розказував, що він уже мало не зривався на крик. – Це моє життя, мій шанс вийти звідси, як ви не розумієте? Невже ви не зробите одного-єдиного міжміського дзвінка, щоб принаймні перевірити те, що сказав Томмі? Послухайте, я заплачу за дзвінок! Я заплачу за…
Залунали удари – то наглядачі схопили його й потягли в коридор.
– У карцер, – сухо мовив начальник Нортон. І, мабуть, помацавши свій почесний значок, додав: – На хліб і воду.
Тож Енді, котрий на ту мить уже геть втратив над собою контроль і досі кричав на начальника тюрми, потягли геть. Честер сказав, що його крики долинали до його вух навіть після того, як двері
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири сезони», після закриття браузера.