Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

– Хочеш накоїти лиха, Ренісенб?

– Ні. І якого лиха, до речі?

– Все, що було сказано того дня у головній залі, має бути забуте.

Ренісенб розсміялася.

– Дурна ти, Кайт. Слуги, раби, моя бабуся – всі це чули! Нащо вдавати, що того, що було – не було?

– Ми розсердилися, – глухо видобула Сатіпі. – Ми не мали цього на увазі.

Вона додала з хворобливою роздратованістю:

– Годі про це, Кайт. Якщо Ренісенб хоче накоїти лиха, то й нехай.

– Нічого я не хочу, – обурено відказала вона. – Але вдавати – безґлуздо.

– Ні, – заявила Кайт, – це мудро. Подумай про Теті.

– З Теті все гаразд.

– Все гаразд тепер, коли Нофрет померла, – посміхнулася Кайт.

То була безхмарна, тиха, задоволена посмішка, і Ренісенб знову відчула відразу.

А втім, Собекова дружина сказала правду. Тепер, коли Нофрет померла, усе дійсно було гаразд.

Сатіпі, Кайт, вона сама, діти… Всі були в безпеці, все було мирно – жодних страхів майбутнього. Завойовниця, підбурювачка, лиховісна чужинка – пішла назавжди.

Тоді чому думки про Нофрет викликали в Ренісенб такий шквал почуттів? Чому їй хотілося захистити мертву дівчину, яка їй не подобалася? Нофрет була лихою, а тепер Нофрет немає – хіба не варто на цьому зупинитися. Звідки цей раптовий напад жалості – чогось більшого за жалість – чогось такого, що майже можна назвати розумінням?

Ренісенб замислено похитала головою. Вона лишилася сидіти біля води, намагаючись розібратися з хаосом у голові, коли всі вже зайшли в будинок,

Сонце вже сідало, коли Горі, йдучи подвір’ям, помітив її і сів поряд.

– Уже пізно, Ренісенб, сонце сідає. Іди всередину.

Його серйозний тихий голос, як завжди, заспокоїв її. Вона повернулася до нього й запитала:

– А ти вважаєш, що жінки в домі мають бути заодно?

– Хто тобі це сказав, Ренісенб?

– Кайт. Вони із Сатіпі…

Вона замовкла.

– А ти, як ти сама думаєш?

– Думаю? Я розучилася думати, Горі. В моїй голові все перемішалося. Я заплуталась навіть у людях. Усі не такі, як раніше. Мені завжди здавалося, що Сатіпі сильна, рішуча, владна. Але тепер вона слабка, хитлива, навіть боязка. То яка з цих Сатіпі справжня? За день люди аж так не змінюються.

– За день – ні.

– А Кайт – вона завжди була м’яка й покірна і дозволяла іншим цькувати її. Тепер вона взяла гору над нами всіма. Здається, навіть Собек її боїться. Та і Яхмос поводиться інакше. Він віддає накази й очікує, що їх виконуватимуть!

– І все це спантеличує тебе, Ренісенб?

– Так. Бо я не розумію. Часом я думаю, що навіть Генет може виявитися не тією, ким здається!

Ренісенб розсміялася так, ніби сказала щось абсурдне, але Горі до неї не приєднався. Він лишався серйозним і задумливим.

– Ти ніколи всерйоз не замислювалася про природу людей, Ренісенб, чи не так? Бо якби ти замислилася, то зрозуміла б… – Він помовчав, а потім вів далі: – Тобі ж відомо, що в гробниці завжди є несправжні двері?

Дівчина уважно глянула на нього.

– Так, звісно.

– У людей теж є такі несправжні двері. Вони створюють їх для того, щоб вводити інших в оману. Якщо вони знають про якусь свою слабкість чи недолік, вони закривають їх фальшивими дверима самовпевненості чи хизування, чи надмірної сили і, зрештою, самі починають у них вірити. Вони думають – і всі навколо думають, що такі вони і є. Але за дверима, Ренісенб, гола скеля… Тож коли реальність торкається цих людей пір’їнкою істини, істина вступає в свої права. М’якість і покірність допомогли Кайт отримати все, чого вона бажала, – чоловіка й дітей. Обмеженість полегшувала їй життя. Та коли реальність почала загрожувати їй небезпекою, оголилася її істинна природа. Вона не змінилася, Ренісенб, – сила й безжалісність завжди були в ній.

Ренісенб дитинно промовила:

– Але мені це не подобається, Горі. Мені страшно від цього. Усі геть не такі, як мені здавалося. А як же я? Я й досі така сама.

– Та невже? – всміхнувся він. – Тоді чому ти сидиш тут стільки годин, насупивши чоло та думку гадаючи? Хіба колишня Ренісенб – Ренісенб, яка відпливла разом із Хаєм, так робила?

– О, ні. В цьому не було потреби… – вона обірвала речення.

– Бачиш? Ти сама це сказала. Потреба – це дотик реальності! Ти більше не безтурботна дитина, якою була раніше, не дитина, яка сприймала все за щиру правду. І ти не просто одна з жінок цього дому. Ти – Ренісенб, яка хоче думати власною головою, яка намагається розібратися в людях…

Ренісенб повільно промовила:

– Я тут думала про Нофрет…

– Що ж ти думала?

– Я думала, чому я не можу її забути… Вона була погана й жорстока, намагалася заподіяти нам лиха, а тепер, коли вона померла, я не можу просто лишити це позаду.

– Не можеш?

– Ні. Я намагаюся, але… – Вона замовкла. Задумливо провела рукою по очах. – Інколи мені здається, що я зрозуміла Нофрет, Горі.

– Зрозуміла? Тобто?

– Не можу пояснити. Але це приходить до мене час від часу, так ніби вона тут, поряд. Я відчуваю – майже так, ніби я і є вона – що було в неї на душі. Вона була дуже нещасна, Горі. Я знаю це тепер, хоч тоді й не розуміла. Вона хотіла завдати нам болю тому, що була нещасна.

– Ти не можеш бути певна, Ренісенб.

– Звісно, не можу, але так я відчуваю. Розпач, гіркота, чорна ненависть – одного разу я бачила їх у її очах, але не розгадала. Мабуть, вона когось кохала, а потім щось пішло не так. Можливо, він помер… чи пішов, але від цього їй почало хотітися робити боляче, кривдити. О! Кажи що хочеш, але я знаю, що маю рацію! Вона стала наложницею старого чоловіка, мого батька, і приїхала сюди, а ми не полюбили її, тож вона вирішила зробити нас настільки ж нещасними, наскільки нещасною була сама. Отак воно й було!

Горі з цікавістю дивився на співрозмовницю.

– Ти так упевнено говориш, Ренісенб. А втім, ти не була близько знайома з Нофрет.

– Але я відчуваю, що це так, Горі. Я відчуваю її – Нофрет. Часом я знаю, що вона десь дуже близько.

– Розумію.

Запала тиша. Майже стемніло. Потім Горі тихо сказав:

– То ти не віриш, що Нофрет упала випадково? Гадаєш, її зіштовхнули?

Почувши свої думки з чужих вуст, Ренісенб відчула сильну відразу.

– Ні, ні, не кажи цього.

– Але, Ренісенб, я гадаю, якщо