Читати книгу - "Вогонь і кров"

ще один чолов’яга, про якого ми не знали навіть, як довго він разом із нами. Мабуть, ми все ж встигли пережити разом дуже багато, бо вже розуміли один одного просто з півслова.

Раптом поруч із нами, настільки близько, що можна було дістати рукою, у насипі відкрився квадратний отвір, прорізавши завісу з сірої мішковини. Якби ми могли обміркувати це, для нас була би очевидною страшна сила цієї позиції. З тильного боку потужного земляного валу був прокопаний звивистий хід з коридорами та штольнями, так що захисники могли пройти по ньому до вогневих позицій, як по тунелю. Але якби ми замислилися про це тоді, навряд чи ми ризикнули би кинутися на них із такою люттю. Є такі речі, які треба просто робити.

Це не було якесь грандіозне видовище, ні, швидше маленький об’єкт, який зробила великим наша уява, — чорна залізна трубка, яка з’явилася під тканиною з-під мішків із піском та, хитаючись, примостилася у вузькому отворі: кулеметне дуло. Хоча ми не чули пострілів, ми побачили, як рухається ствол кулемету, здригаючись від віддачі; повітря перед ним мерехтіло від полум’я. Невидимі стрільці були на відстані витягнутої руки від нас.

Таким чином випадок, який у цій божевільній гонитві закинув нас цілими і неушкодженими до підніжжя самого насипу, раптово зробив можливим серйозне рішення. Ми високо вистрибнули та замахали руками, і з траншеї позаду нас просигналізували у відповідь. Тоді я піднявся і декілька разів вистрілив з пістолета в тканину, за якою ховалося та рвалося назовні невідоме. З’явився темний отвір, у який Оскар закинув гранату. Глухий вибух прогримів усередині, і біла хмара поповзла з провалля. Це був перевірений спосіб. Притискаючись до укосу, ми пройшли далі та знайшли можливість застосувати його ще три-чотири рази; таким чином ми зробили пролом у лінії вогню. Ця ризикована операція мала успіх, і наші бійці кинулися у порожній простір.

Ми були не єдиними, хто просунувся так далеко. Уздовж усього насипу було видно маленькі групки, які припадали до землі та дряпалися далі, поки в них під ногами підіймався з вирв молочний дим. Тепер, у ці криваві секунди, уздовж усієї лінії вогню завзятих оборонців цього бастіону чекала смерть.

І знову, без наказу та без узгодження, з усіх окопів чоловіки сірими хвилями накотилися на земляний вал та прорвалися всередину укріплень, що здавалися спорожнілими. Сотні бійців лізли через насип та вдивлялися у відкриту місцевість із його вершини, звідки перед очима поставало дивне видовище. Але перш ніж поринути в нього, ми ще мали впоратися з важливим завданням.

Уздовж вершини насипу простяглася глибока траншея, другу було вирито в тильному схилі, наче терасу. В обох тепер панувало страшне сум’яття; лунали вигуки англійців, зі штолень заснували силуети, і зрештою перед нами постав рій жовтих одностроїв.

Зі спалахами пострілів і вихором ручних гранат ми атакували першу траншею, спочатку по одному, згодом дюжинами й сотнями. І ось я теж опинився в оточенні високих стін траншеї із розпаленим пістолетом у руці та повернув до найближчого бруствера, коли наштовхнувся на солдата в розстібнутій шинелі, під якою на вітру тріпотіла довга краватка. Це був англійський офіцер, який ошаліло дивився на мене. Йому пощастило, адже ми стояли так близько, що я не міг підняти пістолет. Мені залишалося тільки схопити його лівою рукою за краватку та штовхнути на мішки з піском в підніжжі бруствера; де він і лишився лежати, впавши на спину. Цієї миті я зауважив за своїм плечем русяву голову командира батальйону, який загримів:

— Пристріли цього собаку!

Але я кинувся далі — нехай англієць затямить, що він уникнув люті штурмовиків.

Тож я поквапився до вузького коридору, з якого той вилетів мені назустріч, та зрештою дістався до позиції, звідки вже міг оглянути другу, більш залюднену траншею. Там я був уже не сам; багато тих, хто, як і я, пробився крізь короткі галереї або хто перестрибнув першу траншею і перейшов по накриттю, тепер бігли туди, трясучи зброєю та щось викрикуючи. Наша поява викликала справжню паніку. Ті з оборонців, хто не міг наважитися на небезпечний стрибок через тильну стінку, мусили тікати траншеєю, уздовж якої скрізь кипів ближній бій. Навіть там, де я стояв, тривала ця гонитва, у якій англійці зупинялися, падали та раптово перекидалися, пробігаючи повз мене. За лічені секунди я вистріляв магазин свого пістолету, натискаючи на спусковий гачок, наче уві сні, навіть після того, як остання куля вилетіла зі стволу.

Біля мене один чолов’яга, справжній окопний боєць, тягнув, притиснувши до грудей, переповнені підсумки для гранат. Він заскочив на накриття та почав кидати їх, наполегливо нахиляючись вперед із кожним ривком і намічаючи ціль витягнутою лівою рукою. Прогримів перший удар, і високо здійнялася курява від вибуху. Став розлітатися різний мотлох; кружляючи, піднявся високо в повітря плаский сталевий шолом, на якому бовтався порваний ремінець. Однієї миті по всій лінії траншеї пролунала низка вибухів, дим від яких зливався воєдино, немов крони дерев на якійсь пекельній алеї. За декілька секунд було зроблено всю роботу. Ми відчували в себе під ногами глухі коливання землі від вибухівки, використаної, аби викурити зі штолень рештки проклятих оборонців.

І тоді ми вперше змогли поглянути на місцевість, яка лежала перед нами вдалині. На декілька сотень кроків попереду, чорний і полум’яний, прокотився наш власний вогневий вал, який протягом того часу, поки тривав штурм, зачепив уже нашу наступну ціль. Ми намагалися розгледіти під мерехтливими хмарами диму яр, який він саме мав минати. Цим яром зараз утікали, скільки його було видно, солдати в жовтих одностроях. Це були залишки англійського батальйону, розбиті нашим страшним ударом. Їхні довгі колони, їхні непевні рухи й те, як вони збивалися докупи, все це нагадувало стадо тварин під час довгого переходу. Завдяки відкритій місцевості з їхньої кількості вперше стало зрозуміло, які маси зіштовхнулися тут.

Але ці втікачі були не єдиними, чий рух оживлював місцевість. Зовсім поруч, можливо, на п’ятдесят кроків попереду, людьми кишіло, немов на відкритті ярмарку. Вони утворювали маленькі групи; серед лічених жовтих одностроїв виокремлювалися землисто-сірі шинелі офіцерів. Тим часом атакуючим довелося далі штурмувати вершину насипу фактично наосліп, над головами англійців, які досі утримували другу траншею. Таким чином ми опинилися просто серед супротивників, що тікали, і декого одразу взяли в полон, тоді як з іншими ще билися врукопашну. Це дійство здавалося зверху немов пластичним барельєфом на темному фоні. Було видно всі позиції та переміщення, які відбувалися в достатньо тісному просторі. Все це