Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Глава 16

Коли ми приїжджаємо до Свята і я зустрічаюся зі своїм відбиттям у дзеркалі в передпокої, розумію, що ванна або душ мені справді конче необхідні. Брудна, в крові, навіть обличчя вимазала, а ще почервоніле обличчя й очі опухлі від сліз.

— Ну що ти там завмерла? — підштовхує мене Свят. — Ходімо, вода все виправить. Головне, що відбулася легким переляком, а плече загоїться.

Так, він має рацію. Скинувши взуття, дивлюся на здерті коліна. Та й на руках подряпини. Взагалі вся подерта, пом'ята, і почуваюся не краще. Слухняно йду до ванної кімнати, але вирішую обійтися душем. А ще розумію, що моя сукня безнадійно зіпсована. А крім піжами, яку залишила у виділеній мені кімнаті, більше нічого немає. Додому в ній і повертатися чи що? Грошей, щоб замовити нову, у мене немає.

Подумаю про це згодом, а зараз душ. Довго не затримуюся, бо відчуваю слабкість. А ще намагаюся не мочити плече, але все одно вода потрапляє. Абияк відмившись, виходжу з душової й прослизаю до кімнати. І з подивом завмираю, побачивши там Свята, переодягненого вже в домашній одяг. Мене знову накриває шквалом відчуттів. І вдячність безмежна, і захват від того, який він — справжній чоловік. Врятував мене, зрозумів, що щось сталося. А ще він дуже вродливий. 

Помітивши мене, Свят окидає мене з голови до ніг поглядом, від якого я відчуваю збентеження. Ніяково переступаю з ноги на ногу, а він плескає по дивану поруч із собою.

— Сідай, треба рани обробити, ще кілька подряпин помітив. Неглибокі, але все одно варто продезинфікувати. Та й плече ти намочила.

Кивнувши, підходжу до чоловіка, сідаю поруч. Поки Свят обробляє рани із зосередженим виразом обличчя, почавши з плеча й заразом замінивши на ньому промоклий пластир, стійко терплю. Намагаюся зосередитися на неприємних відчуттях, на печінні, поколюванні, але зовсім не виходить. Випадкові дотики його пальців, дихання, яке відчуваю на своїй шкірі, його погляд, в якому хоч і немає жодного підтексту, але однаково зосереджений на мені — ось що виходить на перший план. Решта втрачає значення, губиться десь на задвірках свідомості.

— Наче все, — повідомляє Свят, закінчивши.

Я різко повертаюся до нього, а він саме відвертається, збираючи аптечку й використану вату. Жадібно розглядаю його профіль, відчуваю, як зсередини мене буквально розпирає від емоцій. Ніколи не думала, що можна ось так закохатися — буквально з першого погляду й у вихор із головою. Адже зараз чітко розумію, що я закохалася у Святослава. По вуха. А останній його вчинок, його турбота, та взагалі все в ньому тільки вкорінює в мені відчуття, яке спершу здалося закоханістю. Не закоханість, я до такого не схильна, нічого подібного ніколи не відчувала. Це кохання.

— Свят, — шепочу ледве чутно, він повертається, а спіймавши погляд чоловіка, кажу: — Дякую. За все. І-і… — тягну, розгубившись на мить. Закусивши губу, набираюся сміливості, а потім рвучко подаюся вперед і цілую його першою. Ніяковію, але намагаюся цього не показувати, бути впевненою й рішучою.

І річ зовсім не в поцілунку. Річ у тому, що я не збираюся його відпускати, не хочу. Хочу, щоб сьогодні все сталося.

Свят реагує миттєво, обіймає мене обережно, перехоплює ініціативу, вривається в мій рот глибоким поцілунком. Від того, з яким натиском він це робить, з якою жагою, сміливішаю й, сподіваюся, непомітно, тягну рушник, дозволяючи йому впасти. І, запустивши руку під чоловічу футболку, тремтячими пальцями торкаюсь його оголеної шкіри.

— Ти що робиш? — розірвавши поцілунок, видихає в мої губи. Його погляд спалахує, ковзнувши моїм оголеним тілом, після чого Свят підхоплює краї рушника й намагається прикрити мене ним.

— Ні, — рішуче зупиняю його. І зовсім нерішуче запитую: — Хіба я тобі не подобаюся? Ми ж… наче зустрічаємось?

— Подобаєшся, дуже. Але я не хочу квапити тебе, золотце, — він м’яко усміхається, торкнувшись зігнутими пальцями мого обличчя. — Я ж не підліток, щоб на другому побаченні тягнути тебе в ліжко. Із самоконтролем у мене все гаразд, я почекаю.

— Навіщо? — дивуюся. Й одразу прикушую язика, бо поводжуся легковажно! Це я тут згоряю від почуттів, відчуттів, емоцій. А він просто відчуває симпатію. 

Тільки питання вже прозвучало, на яке я вперше чую його щирий сміх. І навіть це мені в ньому подобається: як він сміється, як змінюється його обличчя, навколо очей з'являється павутинка мімічних зморшок, як розтягуються його губи, яких тепер ще більше хочеться торкнутися.

Натрапивши на мій збентежений погляд, Свят припиняє сміятися. Стає враз серйозним. 

І не менш серйозно раптом запитує:

— Ти хочеш мене?

Я не звикла розмовляти на подібні теми. А тим паче говорити таке прямо чоловіку, навіть попри те, що відчуваю до нього непереборне тяжіння. Від незручності не знаю куди подіти погляд, а ще чомусь гірко стає. Він просто не хоче? Інакше до чого ці питання? Невже не відчуває, що я — хочу.

— Вибач, я, мабуть, краще піду, — белькочу й намагаюся сповзти з його колін.

— Куди? — запитує з подивом і тягне мене назад. — Ну-ну, що ти вже собі вигадала? — пригортає мене до себе. — Я просто не хочу, щоб ти зробила дурницю на емоціях, а потім про це шкодувала. Ну все, не дуйся, золотце.

— Якщо ми зустрічаємось, то хіба все до цього не йде?

— Йде, але всьому свій час. Хіба ти кудись поспішаєш?

В мене від його слів звідкись береться роздратування. Але я намагаюся його придушити. Загалом Свят має рацію, але що мені робити зі своїм бажанням, тяжінням до нього?

— Це перевірка якась, так? — осяває мене зненацька.

— Можна й так сказати. Не хочу, щоб усе виглядало так, ніби я скористався тобою. Розумієш? Нумо домовимося поговорити про це хоча б через тиждень, гаразд? 

— Або зробити, — уточнюю. — А що через тиждень зміниться, що це вже не виглядатиме так, ніби ти скористався мною? — запитую, вже майже заспокоївшись і прийнявши позицію чоловіка.

— Ну, по-перше, я переконаюсь, що твоє бажання не виникло на фоні пережитого стресу. По-друге, ми за цей час встигнемо краще пізнати одне одного й ти не будеш ніяковіти, просто цілуючи мене, — усміхається, а я раптом розумію, чому він не захотів мене. Він дорослий досвідчений чоловік. Звісно, він зрозумів, що я соромлюся, а йому хочеться відвертої й розкутої поведінки від жінки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍