Читати книгу - "Як (не) закохатися в дракона. Академія Торенвес, Марго Вольська"

Розділ дванадцятий

Після нашої останньої зустрічі на «уроці етикету» від Норберта не було ні слуху, ні духу. Мов крізь землю провалився! Я кілька разів перейшла від стану «та нащо він взагалі мені здався» до «він не міг зі мною так вчинити» і назад, а потім звеліла собі нарешті заспокоїтись і перестати перекладати відповідальність з хворої принцесячої голови на здорову драконячу.

Треба було готувати втечу. Я не повідомила про свої плани нікого, навіть своїх єдиних подруг, сестер Беллер, в першу чергу для того, аби їх не підставляти. Занесла речі, які хотіла забрати з собою, на дах, туди, де багато разів ховалась від батькової охорони. Сподівалась, що мою криївку не виявлять за останні кілька днів. Зрештою, увесь палац буквально горів зсередини перед Весняним Балом, тож людям було не до відстежування пересування всіляких принцес.

Принаймні, я так себе заспокоювала.

Заспокоєння вдавалось дуже погано. Я жодної секунди не могла всидіти на місці, металась, мов та загнана в глухий кут тварина, а головне, разів двадцять зайшла до Роберта.

Костюм для Норберта чекав, розміщений на манекені. Класичний, гарний, в червоних відтінках, характерних та приємних для більшості драконів. Щоправда, він не надто пасував до моєї ніжно-блакитної сукні, але то нічого.

От тільки костюм у Роберта був, а самого дракона – не виявилось! Ні вчора, ні сьогодні зранку, ні навіть за дві години перед балом Норберт не з’явився до кравця і не забрав своє вбрання. Отже, це він тільки вчора після поцілунку присягався мені допомогти, а насправді просто втік і зовсім не планував повертатись. Ну, а чого я взагалі могла чекати? Наївна ідіотка, вигадала собі казна що!..

– Розанно, – Меліса торкнулась моєї руки, – може, ще не все так погано! Він прийде. Чуєш? Не такий він, мені здається, аби просто тебе покинути.

Ми всі – не тільки я та сестри Беллер, а взагалі всі незаміжні дівчата, що збирались з’явитись на Весняному Балу з кавалером, – за традицією очікували у величезній, захищеній магією від холоду альтанці. Саме перед балом її зводили неподалік від палацу. До входу мав під’їхати на коні той самий наречений; там він спішувався, віддавав свого скакуна слугам, просив свою леді про честь супроводжувати його та з нею під руку підіймався сходами палацу. Давня красива традиція, дуже романтична! Коли ти знаєш, що за тобою справді хтось піде.

– Мелісо, – зашипіла Аліса, – там твій наречений приїхав! Йди до нього! Ваш вихід!

І справді, до альтанки якраз підібрався Мелісин кавалер. Я придивилась, намагаючись розгледіти його, та тільки не я одна була настільки цікава. За п’ять секунд весь огляд перекрили інші дівчата. Все, що я побачила – це як промайнуло Мелісине салатове плаття.

Її сестра міцніше стиснула мою руку.

– Люба, не переживай, – прошепотіла вона. – От я взагалі сьогодні без пари, але ж я не трясусь! Мені в цій альтанці сидіти, доки всі не розійдуться, бо ж «традиції»…

– Краще б я теж тут сиділа сама, знаючи про це, а не чекала на когось, – видихнула я. – О, ні… Це сюди їде Девіс, так?

Навіть здалеку було чутно його нахабний, мерзенний сміх. Пол повертав до альтанки. Невже збирався гукнути мене? Ніхто інший від нього запрошення не отримав, про це я прекрасно знала. О, який сором. Мені доведеться вийти! Чи проігнорувати Пола і зробити вигляд, ніби це взагалі не має до мене відношення?

…Та от Девіс так і не встиг наблизитись до альтанки. Йому не вистачило лічених хвилин. Дорогу Полові перегородив хтось на норовистому вороному скакуні, мчався так швидко, що ті, хто міг опинитись на дорозі і під копитами могутнього коня, просто кинулись в різні боки, рятуючись.

Незнайомець вискочив з сідла. Здалеку його було погано видно, я розгледіла тільки, що наряд – далекий від традиційного, бо включав в себе звичайні чорні штани та високі, до коліна, чоботи, а не туфлі з задертими носками та, як казав Норберт, колготи. Ті, хто не слідував аристократичній моді, надавали перевагу звичайним штанам та туфлям, але аж ніяк не такому вбранню. Тож, хто це, до кого він прибув?

Чоловік тим часом зупинився просто біля входу до альтанки та гучно зронив:

– Принцесо Розанно, я благаю вас про честь стати моєю парою на сьогоднішньому Весняному Балу.

У мене ледь серце не стало у грудях. Я піднялась на ноги, повільно рушила на голос, намагаючись при цьому якось дати раду своєму диханню. Підійшла впритул… І охнула.

Просто переді мною стояв Норберт.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍