Читати книгу - "Контракт на нове життя, Анна Ліє Кейн"

Коли я була ученицею в Годамн, за оранжереєю доглядала місіс Равана і містер Оклос. Останній був садівником, але він помер за два роки до мого випуску. А місіс Равана залишила академію півтора року тому за сімейними обставинами, як я дізналася від Ліззі Лорвуд. Швидше за все, оранжерею з того часу більше не займалися.

Дійшовши до того місця, де Геррі бачив гніздо, ми задерли голови. Рослини внизу були мертвими, а над ними, під стелею, дійсно були накладені гілки, пір'я, мох, глина, і все скріплено чимось схожим на чорну смолу. З великого гнізда висунулися три чорні мордочки на довгих шиях і вивчили нас червоними очима з вертикальною зіницею.

- Це якісь неправильні ворони, - буркнув Геррі й спробував шмигнути мені за пазуху. Я звично втримала його і кивнула:

- Це пташенята віверни. Чорна шипаста віверна - один із найменших підвидів. У цій частині Ізаріди дуже поширена.

- А вони нас не з'їдять? - продовжував підозріло коситися на малюків мій компаньйон. Три голівки справді дивилися на нас не мигаючи, при цьому пташенята не видавали взагалі жодних звуків.

- Мене ні, - сказала я, прикидаючи як зняти гніздо. - А ось тебе можуть.

Геррі розпушив хутро й обурено зашипів мені у вухо. Я розсміялася і відмахнулася від нього:

- Вгамуйся, малюки тобі нічого не зроблять. Вони навіть зубів ще не мають. Вони почнуть різатися після того, як пташенята зможуть літати, а ось тоді вони зіпсують всі рослини, що залишилися в оранжереї, коли стануть чухати об них ясна. Потрібно буде дочекатися прильоту їхньої мами, приспати її та перенести гніздо в інше місце. Але зараз на це нема часу, повернуся пізніше.

Геррі дивився на пташенят невдоволено, ніби вирішив з'ясувати хто першим кліпне. Я чудово знала, що виграти в нього не вийде. Слизова оболонка очей віверн змочувалась особливим чином, що дозволяло їм не кліпати кілька годин, а ось мій звір подібним похвалитися не міг.

- А можуть ці віверни бути ознакою прокляття?

- Ні, - я хитнула головою, з жалем розглядаючи загиблі квіти чахоліста - дуже отруйної рослини, з якої виготовляють найсильніші знеболювальні засоби та дим для наркозу. Великий вазон розтрощили дві фіолетові лози, що вчепилися у  могутнє кореневище, виштовхнувши його з-під землі. Коренева система чахоліста нагадувала кілька великих білих яблук, обплутаних нитками, але ця зараз була більше схожа на чотири засохлі сливи в павутинні. На підлозі лежали коричневі сухі пелюстки, які колись упали з великих помаранчевих квітів.

Відірвавши погляд від сумної картини, я востаннє подивилася на гніздо і попрямувала далі, пояснюючи Геррі:

- Тварини чутливі до впливу прокльонів набагато більше, ніж люди чи демони, тому такі маленькі пташенята померли б, якби воно було тут. Або якби віверна відчула б його - то віднесла б малюків якомога далі. Тому оранжерею можемо викреслювати зі списку.

Далі ми вирушили до лівого крила головного корпусу. Окрім трьох гуртожитків – окремі для дівчаток, хлопчиків та викладачів – на території академії було ще чотири будівлі – оранжерея, технічне приміщення, яке було покинуте навіть під час мого навчання, лабораторія та спортивний комплекс – два останні були обладнані під різні цілі, але були схожими один на одне через неймовірно міцні заговорені стіни. Але найбільшим за площею був головний корпус.

Дорайн заявив, що гуртожитки він оглянув ще до моєї появи, як і технічне приміщення. Тому він узяв собі лабораторію, спорткомплекс і праве крило, а мені дісталася оранжерея і ліве крило академії. З верхніми поверхами все виявилося легко, крім горища, але й на ньому крім кількох кілограмів пилу та армії павуків, нічого особливого я не знайшла. І в останню чергу я опинилась у підвалі.

- Ти можеш залишитися зовні, я швидко перевірю і повернуся, - сказала я, хоча зовсім не хотіла, щоб звір послухався моєї поради.

- Ні-ні, - бойовий товариш схрестив лапки на грудях і з викликом подивився в темряву. - Я тебе саму не залишу. Куди ти туди і я.

Я вдячно посміхнулася і погладила Геррі по білій комірчині, а він раптом скосив на мене очі й сказав:

- То може й ти туди не підеш?

- Геррі, - простогнала я і зробила перший крок у темряву. - Ти як завжди.

Варто мені було пройти двадцять кроків, як я натрапила на роздоріжжя. Створила трьох світлячків і пустила їх у ходи. Світло полетіло в різні боки, вихоплюючи з пітьми кам'яні склепіння, обриси дверей і прорізів, а згасло десь вдалині, наче потонуло у в'язкій щільній темряві.

- Тут цілий лабіринт, - прокоментував Геррі й цього разу я була з ним згодна. - Ми можемо блукати тут годинами. Немає якогось заклинання на швидкий пошук прокляття?

- У тому то і проблема, що ні, - зітхнула я, прикидаючи в який бік піти спочатку. Заблукати я не боялася, просто залишу магічний маячок і по ньому знайду дорогу назад. - Прокляття це... щось надто стихійне, некероване, неспрямоване і дуже сильне, тому й небезпечне. Навіть класифікація прокльонів надто розмита, бо щоразу виникає щось нове, що одночасно нагадує, але й не схоже на попередні варіанти. То куди підемо, Геррі?

- Ідемо ліворуч, - тяжко зітхнув друг, зручніше влаштовуючись на моєму плечі, і ми почали обхід підземелля. Я невдовзі замерзла, у підвалах було сиро та прохолодно, і не відразу здогадалася використати заклинання для терморегуляції. Вкотре нагадала собі користуватися власними здібностями, щоб хоч якось почати готуватися до навчального процесу. План занять напишу вже коли ми розберемося із прокляттям.

Крокуючи вперед по підземних ходах, ми з Геррі сумлінно заглядали у всі відкриті приміщення, а закриті відчиняли й теж оглядали. Знайшли склад старих речей, обгризених книг, багато порожніх кімнат, чули як табунами гасають по підвалах щури. Кілька разів ми знову натикалися на розгалуження в ходах, і я зробила висновок, що лабіринт розташований не лише під головним корпусом, а й під усією територією академії. Часто я чула дивні звуки, що долинали з різних боків коридору, вони нагадували то чиєсь дихання, то стогін, іноді шум води, що стікає по каменях, іноді тріск дерев. Перші рази ми з Геррі злякано завмирали, я відправляла пошукові імпульси в різні боки, але нікого в підземеллях не відчувала. Ще одне розгалуження ходів змусило мене зупинитися і втомлено помасажувати скроні.