Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Глава 20

Злата розмістилася з начальником безпеки в кабінеті. Втішних новин не було. Вдалося з’ясувати, що хтось зупинив камери, але хто, та навіщо не відомо. Всіх працівників перевірили та все марно. З них ніхто, до цього злочину не причетний.

—     Але ж не могла запальничка розчинитися у повітрі... — Обурилася Злата.

—     Не могла, — погодився Сан Санич. — Її взяв той, хто зупинив камери. Я вже навіть  камери сусідніх будинків перевірив. Всі камери були зупинені, в ночі в один, і той же час.

—     Отже, знаходитись у цьому будинку небезпечно. — Констатувала роздратовано Злата. — Не те, що камери зупинили, то ще й в будинок проник невідомо хто, в той час, як тут повно охорони. Добре, що взяли лише запальничку.

Сивий чоловік довго мовчав, а тоді правдиво промовив.

—     Той хто проник в будинок, йшов сюди лише за запальничкою, адже в будинку більше нічого не пропало. — Він перевів подих, запитавши. — Подумай, кому це могло бути потрібним? Хто знав про її існування?

—     Нестор, та його люди. — Якось напружено випалила Злата.

—     Отож! — Неоднозначно промовив Сан Санич.

—     Що ви хочете цим сказати? — Зовсім не розуміла натяків чоловіка.

—     Якщо Нестора немає, то це міг зробити хтось з його людей. — Висунув свою версію чоловік.

—     Я у це не вірю. — Нахмурилася Злата. — Навіщо людям Нестора ця запальничка. Вона цінна, але не настільки, щоб піти на злочин.

—     Хтозна. — Знову неоднозначно промовив Сан Санич. — Це ж талісман Нестора.

—     Не такий вже й талісман. — Здавлено промовила дівчина. — Нестора ж не вберіг цей талісман. Витримавши паузу, по ній додала. — Запальничку поцупив хтось зі своїх.

—     Злато, це виключено. — Напружено запротестував Сан Санич, з докором кинувши. — Може ти сама кудись її переховала?!!

—     Так! — Фиркнула Злата. — І для цього повимикала всі камери в окрузі.

Сивий чоловік важко зітхнув. Розумів, що на нервах бовкнув зайвого. Сан Санич пильно глянув на Злату. Дівчина теж дивилася в його очі, чомусь здалося, що вони обоє думають про одне й теж.

—     Це не можливо! — Зітхнула дівчина, та про те, що бачила на кладовищі вирішила промовчати, адже не була певна, що вона бачила хоч когось, що це не була хвора вигадка, її підкошеної горем фантазії. Бо ж окрім неї ніхто нічого не бачив. Ні сторож, ні охоронці.

—     Хтозна. — Загадково кинув Сан Санич.

—     Що ви хочете цим сказати? — Відразу вчепилася за це Злата. Було цікаво і лячно водночас.

—     Будь пильною та обережною, я зі своєї сторони обіцяю посилити охорону, та пильніше за усім слідкувати. — Чоловік зітхнув, здавлено продовживши. — Я поки не розумію, що відбувається, але Злато, щось відбувається.

—     Мені страшно. — Не так за себе, як за малюка. — З відчаєм зізналася дівчина.

—     Не накручуй себе, дитино. Гадаю, загрози для твого життя та дитини немає. — Якось не впевнено запевняв начальник з безпеки. — Я працюю над цим. Сьогодні навіть залучив профі у цій сфері, тож не хвилюйся.

—     Тримайте мене в курсі. — Напружено попросила, боялася за малюка.

—     Ти теж, Злато. — Зірвано кинув начальник безпеки.

Таке прохання здивувало Злату, адже цим самим Сан Санич ставив під сумнів загибель Нестора, «Чи може мені здалося? Може я знову бачу те, що хочу бачити».

Чоловік вже був біля дверей, як дівчина спонтанно запитала.

—     Ви хочете сказати, він не загинув? — Серце від цього запитання заколотилося. Чекала відповіді начальника з безпеки, наче вироку.

Чоловік повільно оглянувся, пильно дивлячись на дівчину, кілька хвилин мовчав.

—     Ні в чому не можна бути певним до кінця.

—     Що це означає? — Звела брови разом Злата, з відчаєм допитуючись.

—     Рівним рахунком нічого, Злато. — Зітхнув чоловік, й покинув кабінет.

Дівчина підійшла до вікна, серце билося мов навіжене. Так хотіла, щоб Нестор залишився живим. Серце вкотре стиснулося від болю, бо розуміла, це може виявитися лише її сильним бажанням, а події, що відбуваються лише збігом.

Покинувши кабінет піднялася у свою спальню, аби переконатися, що все добре. З понурою головою повернулася назад у кабінет. Потрібно працювати. Тільки відкрила потрібні файли, як у двері постукали. Дозволила увійти, і була дещо шокована, в кабінет увійшов охоронець Олександр.

Прикипіла до його невдоволеного обличчя. Страх паралізував тіло. Боялася його, адже вона поперла його з особистої охорони, чим, мабуть, неабияк образила. Руки стиснулися у кулачки, а чоловік з невдоволеною гримасою наближався до неї.

—     Доброго дня, Злато Андріївно! — Холодним тоном привітався він.

—     Доброго! — Вдаючи впевненість, байдуже відповіла, а тоді пильно заглянула в його очі. — Щось трапилося, Олександре?

Чоловік зло хмикнув, з прискіпуванням дивився відверто їй в очі.

—     Трапилося, Злато Андріївно! — Зірвано кинув чоловік, а тоді низьким тоном, озлоблено продовжив. — Ви мене викинули зі своєї охорони, лише за те, що я ніс вас на руках... Хто ви після цього?

Злата на мить закрила очі. Невідомий страх термосив тіло, була готова розплакатися. Чомусь боялася цього чоловіка. Серце билося мов навіжене, бо знала, навряд чи хтось прийде їй на допомогу, тут камер немає. Піднявшись підійшла до вікна, тамуючи у собі страх та сльози. Зупинилася до чоловіка спиною, й зібравшись холодно наказала.

—     Покиньте, мій кабінет.

—     Навіть не подумаю. — Зовсім поруч прозвучав зірваний голос чоловіка.

Злата оглянулася він стояв неподалік. Надто впевнено дивився на неї, поклавши руки у кишені штанів від костюма. Злата притиснулася до підвіконня, нахабність цього привабливого чоловіка жахала. Вона кинулася до стола, та Олександр перегородив їй собою дорогу. Злата відступила на крок, від нього, піднявши наляканий погляд на чоловіка.

—     Поясніть за, що?!! — Вимогливо допитувався він.

—     Я не зобов’язана нічого вам пояснювати. — Лиш напружено відмахнулася дівчина. Відчувала як все тіло тремтить від страху. Повернувшись, знову закрокувала кабінетом, наказавши. — Покиньте кабінет, ви заважаєте мені працювати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍