Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

У що я взагалі вляпалась?!

Але відступати було пізно. Коли я одяглась і вийшла з примірочної, Данило вже встиг розрахуватись, забрати останній пакет, і направився до паркінгу, де ми зупинились. Ліля йшла за нами, продовжуючи розповідати плітки про людей, яких я геть не знала, навіть полізла було в авто, але Данило зупинив її холодним поглядом.

- Вибачте, Лілія, але далі нам не по дорозі. Поспішаємо, - відмітив він і підштовхнув мені до авто, вимагаючи пришвидшитись. Я не сперечалась, втекти від Лілі – то прямо мрія, і я б з задоволенням попрацювала над її здійсненням!

Шеф поставив пакети в багажник, відкрив дверцята, допомагаючи сісти в авто, сам зайняв водійське місце…

І нахилився до мене, явно сподіваючись на поцілунок.

Я аж смикнулась від неочікувансті, втискаючись в спинку пасажирського крісла, і вперлась долонями в його плечі, не даючи Данилові нахилитись достатньо близько.

- Я дуже вдячна, - прошепотіла я, - за допомогу з Лілею, і я розумію, що це дуже великі гроші. Я все поверну! Або давайте потім повернемо в магазин? Але я не згодна розраховуватись…

- В мене скло не тоноване, - промовив Данило, - і вона на нас дивиться. Ти ж моя дружина, врешті-решт!

- Ой! – лишень пискнула я, розуміючи, що нормальні дружини не пропонують чоловікові повернути одяг в магазин тому, що бояться з ним поцілуватися.

- Нічого, вона ж не почула, - хмикнув Данило. – А побачить те, що хоче побачити.

Він нарешті обійняв мене так, що шансів вивернутись і розірвати досить тісний фізичний контакт в мене вже не лишилось, і ніжно, обережно поцілував в губи, наче намагався не образити, але при цьому продемонструвати, що у нас дуже пристрастні стосунки. На поцілунок я хоч і без особливого бажання, але відповіла. По-перше, тому що Лілька так і стояла біля входу на паркінг і сверлила наше авто поглядом, по-друге, тому що ображати шефа було б зовсім неправильно після цієї вистави, яку він влаштував, а по-третє… Ну добре, мені справді було приємно.

Котовський був не надто напористим, навпаки, і поцілунок вийшов обережним, не дуже пристрасним, скоріше ніби… Ніби спроба впевнити мене в тому, що все нормально. Заспокоїти. Змусити серце битися в звичному для нього ритмі, а не вистрибувати з грудей.

Проте, допомогло не дуже. В мене все одно шуміло в голові, і коли Данило відсахнувся, я, червона, наче варений рак, знічена і, певне, налякана, дуже слабко нагадувала щасливу дружину. Правда, Ліля вже від того, що побачила, втекла, і я помітила лишень її спину. Люба подружка нарешті зволила піти геть.

Було б добре, якби назавжди! І щоб ми більше ніколи не зустрілись!

- Зіграти Снігуроньку і десять днів терпіти моє сімейство, - тим часом промовив Данило, здається, дуже задоволений тим, яке враження справив, - дуже навіть достойна плата за те все, що зараз лежить у багажнику. Я не можу привести в дім дівчину в обідраному пуховику. До того ж, керівниця відділу повинна виглядати відповідно.

Ага, вони і виглядали. У всіх розмір грудей мінімум четвертий, декольте досить глибоке, щоб показати все, що можна. І що не можна! Білявки ось…

Правда, я теж білявка, між іншим, натуральна! І ноги маю довгі. Але четвертого розміру, на щастя, не маю, і взагалі, нема головного – нахабності і бажання стрибати до начальства у ліжко!

- Я не начальниця відділу, - нарешті відмітила я.

- Ну його ж повинен хтось очолити. Я думаю, що дуже логічно, що єдина співробітниця, що втрималась у відділі довше двох місяців…

Ага, в дванадцять разів довше.

 - Буде його керівницею.

- Так? – уїдливо поцікавилась я, геть забувши про поради Ксюші не будити в шевофі звіра і поводити себе тихо і ласкаво, як миша. Але я ж не миша, я ж щур, невтомний і не здатний вчасно закрити рот. – Це ж треба! І від мене за таке стрімке підвищення нічого не вимагається?

Данило замість відповіді завів авто і направився до виїзду з паркінгу.

- Я хочу знати правду! – ніяк не могла заспокоїтись я, хоча давно треба було б замовкнути і не морочити шевофі голову. Мало там чого він це робить! Може хоббі в нього таке?

Знаходити в офісі сірих мишей, називатись їх чоловіками перед нахабними "привітами" з минулого, купувати гори одягу і везти до своїх родичів на десять днів!

- Правду? – хитро поцікавився Котовський, виїжджаючи на дорогу. – Впевнена?

- Впевнена, - видихнула я.

- А якщо правда тебе розчарує?

Що ж, він планує вкласти мене в ліжко, а потім розказати про це всьому офісу? Чи просто вкласти в ліжко? Так чи інакше, ця правда не лише розчаровує, вона ще й дуже неправдоподібна. Я, може, й білявка, але ж не дурна, і ні в кохання з першого погляду, ні в бажання настільки добре спонсорувати ймовірну коханку не вірю.

- Я готова до будь-якої, - видихнула я, вирішивши раз і назавжди закрити це питання.

- Мені правда треба Снігуронька, - серйозно промовив шеф, не відволікаючись від дороги і стрімко набираючи швидкість. Очевидно, він справді сподівався, що ми зможемо покинути любу столицю до тої миті, коли знову буде час пік і доведеться по дві години стояти у заторі. – Для моїх маленьких племінників. Ми справді їдемо до моєї рідні на десять днів і…