Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

class="p">Власник цього квітучого бізнесу створював значні незручності для містера Ганфрея, Страйкового клієнта. Містер Ганфрей, точно такий самий пройдисвіт, як і чоловік, за яким Страйк простежив до його ділового лігва, але з іншими масштабами й розмахом, наступив на хворий мозоль не тій людині. Страйк уважав, що Ганфрею треба вирішити проблему, поки є фора. Він знав, на що здатен ворог його клієнта: були спільні знайомі.

«Ціль» привітала Страйка в офісі нагорі, де тхнуло так само бридко, як і в агенції Елізабет Тассел; двоє молодиків у спортивних костюмах бовваніли на тлі, колупаючи нігті. Страйк, який грав роль бандита-найманця, рекомендованого спільним знайомим, слухав, як майбутній роботодавець зізнається, що зібрався напасти на сина-підлітка містера Ганфрея, про чиї переміщення знав до остраху багато. Власне, він хотів запропонувати Страйкові роботу — п’ять тисяч фунтів, і хай той поріже хлопця («Але шоб не вбивав, треба тіко донести думку до його татка, второпав?»).

Тільки після шостої години Страйкові вдалося вибратися з того офісу. Спершу (щойно впевнився, що немає «хвоста») він подзвонив самому містеру Ганфрею, з чийого шокованого мовчання Страйк виснував, що той нарешті втямив, з ким зв’язався.

Після того Страйк подзвонив Робін.

— Я запізнюся, вибач.

— Де ти? — спитала вона напруженим голосом. На фоні чувся гамір пабу: розмова, сміх.

— У Крауч-Енді.

— О Боже,— прошепотіла вона.— Ти сто років їхатимеш...

— Я візьму таксі,— запевнив її Страйк.— Буду чимшвидше.

От чого, думав Страйк, їдучи в таксі, яке гуркотіло по Аппер-стріт, Метью обрав паб у Ватерлоо? Щоб Страйкові їхати було якнайдалі? Щоб відплатити йому за те, що обирав зручні для себе паби під час попередніх спроб зустрітися? Страйк сподівався, що в цьому «Гербі короля» годують. Він раптом страшенно зголоднів.

Діставався він сорок хвилин — почасти через те, що провулок робітничих осель дев’ятнадцятого сторіччя, де містився паб, був закритий для проїзду транспорту. Страйк вийшов з машини, обірвавши намагання буркотуна-водія зрозуміти нумерацію будинків, яка на цій вулиці не вкладалася в логічну послідовність, і пішов пішки, підозрюючи, що місце, яке так складно знайти, Метью теж обрав навмисно.

«Герб короля» виявився живописним вікторіанським пабом, біля дверей якого юрмилися молодики в ділових костюмах і, здається, студенти. Всі курили й пили. Коли Страйк підійшов, компанія розступилася, даючи йому більше простору, ніж насправді треба було людині навіть його габаритів. Переступаючи поріг, Страйк думав — власне, навіть трохи сподівався,— що його можуть попросити піти через брудний одяг.

У цей час у гамірній дальній залі, свідомо захаращеній різними дрібницями, Метью дивився на годинник.

— Уже майже чверть по сьомій,— сказав він до Робін.

З чіткими рисами, при костюмі й краватці, він був — як і зазвичай — найгарнішим чоловіком у залі. Робін звикла бачити, як жінки поглядають на Метью, коли той проходить повз; вона так і не змогла вирішити для себе, чи свідомий Метью їхніх швидких палких поглядів. Сидячи на краю довгої лави, яку вони змушені були ділити зі студентською вечіркою, Метью — з ямочкою на підборідді та ясними синіми очима — був як чистопородний кінь в одному загоні з шотландськими поні.

— Це він! — сказала Робін водночас полегшено і боязко.

Страйк став ніби ще більшим і грубішим, ніж був, коли йшов з офісу. Він легко протискувався до них крізь натовп, виглядаючи золотаву голову Робін. У великій руці він тримав пінту «Гопгеду». Метью підвівся. Здавалося, він набирається сміливості.

— Корморане... привіт... ти таки знайшов, де ми.

— А ти — Метью,— озвався Страйк, потискаючи йому руку.— Перепрошую за запізнення, я намагався вирватися раніше, але був у товаристві такої людини, до якої лячно повертатися спиною без дозволу.

Метью начепив на обличчя порожню усмішку. Він і чекав, що Страйк казатиме подібні речі: нагнітатиме навколо себе драму, напускати таємничості. І все з таким виглядом, нібито він просто колесо мусив поміняти.

— Сідай,— нервово сказала до Страйка Робін, посунувшись на лаві так далеко, що мало не падала з її кінця,— Ти голодний? Ми оце думали замовити щось.

— Тут пристойна кухня,— повідомив Метью.— Тайська. Не як у «Манговому дереві», але їсти можна.

Страйк усміхнувся без жодної теплоти. Він цього і чекав від Метью: що той буде ніби між іншим згадувати ресторани у фешенебельній Бельгравїї, щоб показати — всього рік проживши в Лондоні,— що він бувалий столичний хлопець.

— Як усе минулося сьогодні? — спитала Робін у Страйка. Вона гадала, що коли Метью сам почує, чим займається Страйк, то захопиться детективною справою так само, як захоплена нею Робін, і відкине упередженість.

Але стислу оповідь Страйка, звідки він вилучив усі деталі, за якими можна було впізнати задіяних осіб, Метью сприйняв з ледь прихованою байдужістю. Далі Страйк запропонував купити випити, бо вони сиділи з порожніми кухлями.

— Міг би виявити трохи зацікавленості,— засичала Робін на Метью, коли Страйк відійшов до шинкваса і вже не міг їх чути.

— Робін, він зустрічався з якимсь чолов’ягою у якійсь крамниці,— сказав на це Метью.— Не думаю, що когось зацікавлять права на екранізацію такої історії.

Потішений власною дотепністю, він розвернувся до списаної крейдою чорної дошки меню.

Коли Страйк повернувся з напоями, Робін наполягла на тому, що тепер саме вона проб’ється до шинкваса і замовить їжу. Лячно було лишати чоловіків самих, але вона сподівалася, що без неї вони якось знайдуть спільну мову.

Коротка хвиля самовдоволеності в Метью одразу минула, щойно Робін пішла.

— А ти ж служив,— несподівано для себе сказав він Страйкові, хоча обіцяв собі, що не дозволить розмові точитися навколо досвіду й персони Страйка.

— Так,— кивнув Страйк.— У спецвідділі.

Метью не дуже знав, що то таке.

— У мене батько служив у ВПС,— повідомив він.— Ага, разом з Джефом Янгом.

— З ким?

— Ну, валлійський регбіст! Двадцять три виходи на поле,— пояснив Метью.

— А,— озвався Страйк.

— Ага, і тато був майором авіації. Вийшов у відставку вісімдесят шостого, відтоді займається нерухомістю. Чудово влаштувався в житті. Не як твій старий,— додав Метью дещо ображено,— але теж нівроку.

«От гаденя»,— подумав до себе Страйк.

— Про що балакаєте? — стривожено спитала Робін, сідаючи за стіл.

— Та про батька,— відповів Метью.

— Бідолаха,— зітхнула Робін.

— Чого це бідолаха? — обурився Метью.

— Ну... він же переймається через твою маму, так? Через мікроінсульт?

— А,— сказав Метью,— ти про це.

В армії Страйк знав