Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 15

Поліна

Пробігаю швидко поглядом по присутнім. Батька ніде немає. Натомість його сестра - моя люба не люба тітонька з Діаною тут як тут. 

Хтось назве мене відчайдушною, хтось відбитою, адже не кожний наважиться повернутися туди де тебе відверто не чекають. 

Це мій особистий виклик самій собі, чого я варта. Виклик підігрітий в соусі бажання вилікуватися від підліткової закоханості.

Чому я пригадала про закоханість саме зараз? Ну напевно тому, що так і не змогла від неї вилікуватися. Це непрохане почуття міцно вкорінялося та пускало коріння десь в глибині мого серця увесь цей час. Розрослося настільки сильно, що навіть думок не припускала, що можу покохати так ще когось. Спроби звичайно були, але настільки невдалі, що з ними досить швидко було покінчено.

І ось я тут. Зорі зійшлися нарешті у потрібній послідовності. 

Отже, ще одна причина повернення, озвучена. Вірніше ВІН став останнім доводом на вагах треба мені це чи ні. І зараз Данієль не відводить від мене погляду. 

Забуваю взагалі як дихати бо він повільно, але впевнено крокує в мій бік. Намагаюся вирівняти дихання, але цей процес дається мені дуже важко. Ох як шкода, що я не врахувала вплив мого зведеного братця на мене.

- Вітаю Вас, прекрасна незнайомко! - вимовив і зупинився переді мною. 

А він за ці шість років став ще більш привабливим. Змужнів. Окуляри в тонкій чорній оправі неймовірно йому пасують, підкреслюючи виразні очі. Ідеально вибрите обличчя. Темне волосся, яке трішки в'ється і до якого так хочеться торкатися, довершує мій власний вау ефект.

- Доброго вечора. - відповіла наче чужим голосом.

- Нас ще не представили! А мені здавалося, що знаю тут всіх! Виходить, що ні!

То він мене досі не впізнав. Он як? Цікава його реакція коли дізнається, що з товстенької і прищавої дівчинки-підлітка виросла жінка, яку він щойно назвав “прекрасною”. Це ж не звукова галюцинація, я справді чула ці слова. 

- Ліна! - представилася.

Якщо бути відвертою, то не дуже то вже я й збрехала. В Престоні друзі та знайомі частенько називали мене на свій манер, або Полі, або Ліна. 

- Дуже приємно! Данієль! - він торкнувся до моєї руки, підніс до губ і легенько поцілував, трішки нахилившись вперед, але при цьому не відводячи своїх очей від мого розчервонілого обличчя.

- Ви були тут колись раніше? 

- Ні! Я щойно прилетіла з-за кордону. 

- Тоді я з задоволенням покажу Вам тут все! Можливо келих шампанського? 

- Було б добре! 

Ну нарешті я зовсім заспокоїлася. Та й впевненість повернулася. Нагадала собі і це спрацювало, що я вже зовсім інша. Вся підліткова сором'язливість та комплекси залишилися десь там, у минулому, до якого точно немає жодного бажання повертатися. 

Навіть перестало здаватися, що всі присутні витріщаються на нас. 

Майкл сьорба вже надцяту порцію віскі і йому немає діла до того, що тут відбувається. Швидше, йому просто хочеться “відбути” цей захід і перестати шкіритися до оточуючих, вдаючи з себе того ким він ніколи не був. 

Діана черговий раз спробувала підтягнути догори верх сукні, яка невпинно сповзає донизу, тим самим у будь-яку хвилину може спричинити неприємний конфуз. Якщо звісно засвітити свої груди першого розміру не входить в її плани. Невже такі погані справи бо змушена вийти на полювання, що вже навіть не пропускає жодної можливості опинитися в колі впливових магнатів?

Зате Клара сьогодні явно не в дусі. Увесь час поглядає на годинник. Роки що минули, явно не пішли їй на користь! Чи то молодильні ін'єкції, які вона свого часу так полюбляла, дали зворотній ефект?

Де ж все таки батько? Запросив, а сам ще й досі не з’явився! 

Знову пробіглася очима по обличчям людей, доки не зупинила погляд на Данієлю, який повернувся з двома келихами шампанського. 

- Вип’ємо за наше знайомство! - запропонував він.

- За знайомство! - погодилася я.

Почувся легенький дзенькіт кришталю. 

Зробила декілька ковтків. Приємне тепло вмить розлилося тілом, змушуючи ще більше розслабитися й, спробувати насолодитися його товариством. 

Не знаю, чи по чесному вчиняю, що користуюся тим, що він не пізнав мене. Та зараз так байдуже на цей факт. 

- Тут занадто гамірно! - він нахилився ближче до мене. - Я знаю дивовижне місце з чудовим краєвидом на нічний Київ. Ходімо? 

Як же ж заманливо відчути, як цей чоловік зваблює жінок своїми: рухами, голосом, інтонацією, напівшепітом, дотиками і звичайно - поцілунками. 

- Добре! - ствердно киваю.

Залишаю порожній келих на підносі найближчого офіціянта й дозволяю взяти себе за руку, щоб пройти крізь натовп у напрямку відкритої тераси…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍