Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Розділ 14. Побачення з принцом

Ранком п’ятого дня я прокинулася з відчуттям неймовірного натхнення. Це заразно, чи що? Невже я теж стаю такою безмозкою куркою, як і більшість принцес? Невже й справді відчуваю приємне хвилювання від зустрічі з принцом?
Постаралася відігнати ці непрохані відчуття і зосередитися на зборах. Бо хоч я й не бажала стати королевою Котів, але осоромитися теж не повинна. Разом із Зорією ми вирішили, що сьогодні сукня із перламутрової органзи, яку я збиралася одягати ще першого дня, буде як ніколи доречною. Надворі нарешті потепліло, тож я сподівалася, що не замерзну. Сьогодні ж я дозволила собі легкий макіяж – лише щоб підкреслити риси обличчя. Збиратися було легко і радісно, тому я була готова задовго до моменту, поки за мною традиційно зайшов Вальгард.
Ще раз перепитала у Зорії, чи не вдалося їй дізнатися, чому край має назву Лісових Котів.
- Ні, всі ходять, немов води в рот набрали, варто мені лише торкнутися цієї теми. Або ж теми випробувань для принцес.
- Ну, цього варто було очікувати. Сумніваюся, що в замку працюють люди, які не давали магічного присягання, обійти яке майже неможливо. Та й не стане ніхто ризикувати, лише щоб задовольнити цікавість та погорду чужоземної принцеси.
- Нічого з тобою не станеться, дізнаєшся у принца!
- Знаєш про що я не подумала? Про бібліотеку! Адже там точно повинні були б бути якісь згадки. Та й взагалі, я ж іще під час екскурсії зробила собі замітку відвідати книгосховище. Та й забула.
- Запропонуй принцові провести ваше побачення серед запилених книжних фоліантів. Впевнена – він буде у захваті!
Я пирхнула і жартівливо штовхнула компаньйонку.

Легкий настрій нікуди не зник і під час загального сніданку – навпаки, веселощів додавав ще й похмурий вираз обличчя Єрмін. Дивовижно, на що вона сподівається після скількох років? Що Брінейн, що Харальд уже давно були зрілими чоловіками. Якби вона й справді комусь з них підходила, то чи не була б вже заміжня й з маленькими близнятами? Невже у неї зовсім немає гордості, аби не ганьбитися і з гідністю відступити?
Відкинула думки про Вовчицю, та перевела погляд на тих, хто вже побував на побаченні. Бояна як завжди мала похмурий вигляд, по її обличчю важко було щось прочитати. Адаєз задумливо колупалася у частуванні, але стосувалося це зустрічі з принцом, чи у дівчини були інші невеселі думки, я з упевненістю сказати не могла. Соллі та Ейка аж світилися від щастя, з чого я зробила висновок, що в обох спільно проведений Харальдом день видався цікавим та позитивним.
Принц сьогодні виявився аж надто тихим, хоч і відповідав на звертання до нього, але побіжно, без ентузіазму. То це мені ще й доведеться розважати його? От більше щастя не мала!
Але щойно ми з ним пліч-о-пліч вийшли за двері, як Харальда немов підмінили. Я аж здригнулася, коли він з широкою сліпучою усмішкою повернувся до мене та мовив:
- Дорога моя Алія-Ахсана, герцог Вальгард передав мені ваше прохання прогулятися по вечірньому саду і я з радістю виконаю його. А зараз я б волів запросити вас дослідити одну з веж нашого палацу і помилуватися краєвидами, що відкриваються з її вершини. Я знаю, що вчора Гард украв мою ідею побачення з іншою принцесою і водив вас на канатну дорогу, але, повірте мені, вежа палацу – це зовсім інші враження.
- Дякую, я з радістю підіймуся туди з вами.
- На висоті ще досі прохолодно, тому я насмілився захопити для вас накидку, - звідкілясь в його руках матеріалізувався згорток, який розкрився у невагому, але дуже теплу накидку блідо-рожевого кольору. – Прийміть, будь ласка, від мене цей скромний подарунок. І дозвольте допомогти вам його надягнути.
І ця накидка неймовірно пасувала і фасоном, і кольором до мого вбрання. Звідки вони дізнаються, у що я буду вбрана, якщо я й сама не завжди знаю, що хочу одягнути?
Підйом на вежу виявився нелегким. На що вже я мала треноване та загартоване навантаженнями тіло, та й то стомилася долати таку кількість сходів. Принц, здавалося, взагалі не збився з дихання, мабуть, якби не я, то злетів би вгору. І всю дорогу кидав на мене вичікувальні погляди. Сподівався, що я буду скаржитися? Ні, принцеси не скаржаться, принаймні у мене на Батьківщині. Тим паче, що я не настільки виснажилася, аби не триматися на ногах.
Зрештою останні сходинки були здолані, а ми опинилися на просторій терасі на вершині вежі. Вітер одразу ж закрутив у вихорі, сплутав волосся, скуйовдив мою ідеальну зачіску, роздивитися щось навіть у себе під носом мені було неможливо.
Раптом ззаду на плечі лягли чужі руки, підхопили те, що я визначила, як широкий комір накидки, і опустили мені на голову капюшон. Дивина – моє волосся одразу ж прийшло до ладу!
- Накидка зачарована від вітру, під цим капюшоном ваша зачіска залишиться ідеальною навіть у буревій.
Скромний подарунок, кажете? Не знай я точно, скільки коштують такі магічні послуги, може б і повірила.
- Тепер ніщо не завадить вам насолодитися пейзажем, - продовжував Харальд, підводячи мене до високої огорожі.
Панорама звідси й справді відкривалася незрівнянна зі вчорашньою. Не гірша, не краща, просто кардинально інша. Якщо вчора ми були ніби на вершині світу, він стелився нам під ноги, але якось відсторонено, ніби сам по собі, то сьогодні у мене з’явилося враження, що я є центром цього світу, що він належить саме мені й більше нікому. Дивне відчуття!
Наступна фраза принца підтвердила, що мені не здалося – це місце й справді справляє такий ефект.
- Тут почуваєшся володарем світу! Я спочатку планував зовсім інакше проведення часу, але коли почув, що ви милувалися Маахесом з гори, захотів, щоб ви мали можливість порівняти враження.
- Дякую, тут справді прекрасно! І Маахес дуже мальовниче, різноманітне місто.
- Вам у нас подобається?
- Я бачила ще зовсім мало, аби скласти точне враження. Але так, мені подобається у Лісовому Котячому краї. Лиш тільки холодно у вас.
- Навіть холод можна полюбити. Тим більше що літо у нас майже так само жарке, як і в Південних Пустищах, просто коротше. А от морозну засніжену зиму я не проміняю на жодну принаду цього світу.
Про сніг я лише чула, бачити його мені досі не доводилося, проте я мала глибокі сумніви, що холодна сипуча маса може приносити щось інше, окрім ознобу по тілу. Сперечатися не стала – кожному своє. Натомість поставила власне запитання:
- Яким ви вбачаєте ідеальне королівство?
- Таким, як Лісовий Котячий край, - пафосно проголосив Харальд, проте в очах його світилися смішинки.
- Серйозно? У вас все так прекрасно?
- Звісно що – ні, - пирхнув принц у відповідь. – Завжди є куди прагнути! І ніколи, як на мене, жоден, навіть найкращий правитель при підтримці найсильнішого мага та разом з найвідданішими та наймудрішими радниками не зможе зробити так, аби всіх мешканців абсолютно все влаштовувало. Завжди залишаться невдоволені. І, скажу я вам, чим краще живе народ, чим менше у нього турбот, тим більше невдоволення він виставляє владі. Тому моя відповідь на ваше питання: я не знаю, яким має бути ідеальне королівство.
Я була згодна з такою точкою зору. А ще приємно вражена, що спадкоємний принц не має ілюзій щодо свого майбутнього правління. Мені здалося, що він буде гарним королем.
Ми ще трохи помилувалися краєвидами, а потім принц запропонував:
- Спустімося на поверх нижче, там є засклена тераса, з якої відкривається не менш чарівний вид, але немає доступу пронизливому вітру. Так ми вбережемо вас від застуди.
Ну ясно, вже й цьому доклали про моє «слабке» здоров’я. Дивно, що ніхто з них не подумав, чому це я й досі не підхопила лихоманку, бувши таким ніжним створінням. Хоча вони певно списують все на відмінну турботу про моє здоров’я. Звісно, ніхто ж з них не знає про мої нічні вилазки до саду. Ото вже де була турбота, коли я перемерзла до кісток! Але мене зігріла щира турбота Ворона…
Знову я про нього думаю! Геть з моєї голови!
Зосередилася на приміщенні, куди мене привів Харальд і знову мені відібрало мову від захоплення. Кімната займала половину окружності вежі, вся зовнішня стіна була прозорою – найчистіше скло відгороджувало нас від простору за вікнами, а верх цієї чарівної композиції розписували вітражі – неймовірні зображення квітів, тварин і цілих сюжетних композицій. Сонце, проходячи крізь ці різноколірні картини, розмальовувало підлогу в усі відтінки райдуги.
Вражена побаченим, я не помітила у кутку мольберти, кисті та фарби. Лише коли принц запропонував показати свою майстерність у зображувальному мистецтві, я звернула увагу і на приладдя, і на те, що підлога була різнобарвною не лише завдяки вітражам, але й тому, що була подекуди заляпана фарбами.
- То це приміщення призначене для малювання? Така собі художня майстерня?
- Не обов’язково. Але тут гарне освітлення і чудові краєвиди. За бажанням можна скористатися.
- Ви гарно малюєте? – поцікавилася, наближаючись до мольбертів, які принц уже розташовував посеред кімнати. – Бо особисто я не маю хисту до малювання.
- А ви спробуйте. Тут приходить неймовірне натхнення – раптом щось та вийде. А якщо не захочете показувати мені, то можете просто забрати малюнок з собою або порвати на дрібні клаптики.
Щодо натхнення – я була повністю згодна з принцом, у мене вже аж руки свербіли схопити кисть та зробити кілька мазків.
- Але ви так і не відповіли на моє запитання.
- Стосовно того, чи гарно я малюю? Сподіваюся, що так. Але Брінейн набагато кращий за мене у цьому. Принаймні був, бо я давно не бачив, щоб він брав у руки кисть.
- Прикро, - зауважила я.
І вже хотіла взятися до малювання, як Харальд зупинив мене:
-Зачекайте! Одягніть фартух та нарукавники, аби не забруднити вашу дивовижну сукню.
Принц власноруч допоміг впоратися із захисним одягом і ми приступили до малювання. Навдивовижу, цей процес виявився дуже захопливим, особливо в цікавій компанії. Я вирішила зобразити пейзаж, який бачила перед собою за вікном. І, як не дивно, мені вдалося передати загальні риси на полотні. Темніші гори вдалині, квітучі схили, будинки, затоплені у соковитій зелені – я могла собою пишатися. Картина моя хоч і не претендувала на витвір мистецтва, але загалом мала всі права на існування. Я навіть не посоромилася показати її Харальду, за що отримала стриману похвалу.
Доки ми малювали, продовжували бесіду.
- Як ви вважаєте, які обов’язки має виконувати королева?
Ну і що йому відповідати? Жінки у Котів не мали великої кількості прав. Не думаю, що королева була б виключенням. Але, побачивши Її Величність Лінетту, я б не сказала, що вона виконує роль лише прикраси при королі.
- Я вважаю, що королева насамперед має бути вірним другом та підтримкою для свого короля. Якщо це буде прийнятним, то вона може взяти на себе частину управлінських функцій, але лише в тому випадку, коли це не йтиме всупереч політиці держави.

Особисто мене роль ляльки, яку показують, аби порадувати погляд, та племінної кобили для народження дітей аж ніяк не влаштувала б.
Покірність покірністю, але я в жодному разі не безвольна іграшка. Хоча навіщо я щось комусь доводжу, адже ставати королевою Котів я точно не маю наміру.
- Цікава думка, - хмикнув Харальд. – А от припустімо, ваш король – слабохарактерний, в усьому підпорядковується радникам. Як би ви поводилися в такій ситуації?
- Усе залежало б від позиції радників. Якби вона не йшла в розріз з інтересами королівства, то – на здоров’я. Але, якби я бачила, що така політика негативно впливає на життя держави, то я б обов’язково втрутилася.
- І скористалися б допомогою батька?
- Сумніваюся, що в тому випадку, коли б я була королевою, мій батько все ще лишався б живим.
- Тобто ви розглядаєте себе лише як королеву Орлиних земель? Інші варіанти для вас неприйнятні?
- Зараз я розглядаю себе лише як принцесу, яка шалено сподівається, що у неї народиться братик, який і стане спадкоємцем.
- І жодних владних амбіцій?
- Та Свята Іскра, навіщо вони мені? Ні, я бажаю зустріти чоловіка, якого зможу покохати, і провести з ним решту свого життя. А ким він буде, для мене не має значення.
- Навіть якщо це буде простолюдин?
- Якщо я все ж залишуся спадкоємицею, не дай Свята Іскра, то звісно ж це буде неприйнятно, але якщо ні – хто знає? Принаймні тримати коло себе фаворита мені ніщо і ніхто не заборонить, - додала я і лукаво поглянула на співбесідника.
Почувши мою відповідь, той весело засміявся:
- Ну ви й жартівниця, мила Аліє! Чи можу я вас так називати?
- Так, звісно.
- Запропонував би вам звертатися до мене Альд, проте це буде неприйнятним стосовно інших принцес, бо не всі з них так, як ви, змогли завоювати мою прихильність.
- О, не переймайтеся, Ваша Високосте, я зовсім не претендую на місце фаворитки.
- Втішно чути, що ви не тримаєте на мене образи. А тепер я пропоную перерватися на обід. Для нас його мають накрити ще в одній кімнаті у цій вежі. Прошу.
Кімната, в якій ми збиралися обідати, знаходилася ще на поверх нижче і межувала з вбиральнею, якою ми по черзі скористалися, аби привести себе до ладу після художньої майстерні. Коли ж зустрілися за столом я, нарешті, поставила питання, яке мене турбувало уже кілька днів:
- Ваша Високосте, то чому ж Лісові коти?
Принц, який ще не встиг донести келих з вином до рота, засміявся:
- Вам все ж таки не вдалося дізнатися цю інформацію деінде?
- А у вас ще були сумніви?
- Ну добре, це дуже цікава історія…
Принц замовк на кілька митей, смакуючи одну зі страв, а мені увірвався терпець:
- То ви мені її розкажете чи як?
Задоволено посміхнувшись, Харальд продовжив-таки:
- У Рисячих горах, як зрозуміло з назви, водяться рисі. Але це не єдині представники котячих, що там проживають. Набагато більш поширені лісові коти, популяція яких займає величезну територію.
І знову замовк. Та він знущається? Чи просто отримує задоволення, спостерігаючи моє нетерпіння? Ну добре, підіграємо:
- Тільки не кажіть, що вся загадка – у великій популяції.
- Не скажу. Попри те, що це невеликі звірі, вони дуже агресивні та здатні завдати шкоди супернику, що набагато перевершує їх за розміром і силою. Вони й полюють за здобиччю набагато більшою за них самих. Хоча не гребують і дрібними гризунами. Під час шлюбних ігор самці стають особливо некерованими. І ось саме на такі шлюбні ігри й натрапили загони з Вовчого краю (де котів давно винищили вовки, тому нападники не були обізнані про звички цих звірів). Вовки бажали прийти на все готове в королівство, створене Брінейном Першим. Найприкріше в цій історії те, що швидше за все їм би вдалося завоювати недавно сформований, ще не зміцнілий край. Але, мабуть, сама природа не хотіла такого, тому що на шляху у загонів постали скажені самці лісових котів, яким воїни завадили завершити гін. Не знайомі з диким звіром, зовні так схожим на ледачих домашніх котиків, воїни не надали особливого значення нападам оскаженілої звірини, за що і поплатилися: більш ніж половина людей із загонів були розтерзані. Решта ж, навіть не дійшовши до столиці, повернули назад, намагаючись врятуватися від люті тварин. Жителі нашого краю, які почули про подію, самі були вкрай здивовані, адже лісові коти – одинаки, ніколи не збираються в зграї. Але ті, які трапилися на шляху вовків, чомусь зграю утворили й тому змогли дати таку відсіч. Так лісові коти врятували Об'єднані князівства від поневолення, за що стали шануватися, як божество. А на найближчому засіданні князів і герцогів одноголосно було прийнято назву «Лісовий Котячий край» на честь пухнастих рятівників. Ну то як? Я задовольнив вашу цікавість, принцесо?
- Так, дякую. Справді дуже цікава історія. І скільки ж у цьому правди, а скільки вигадки?
- Ніхто з упевненістю не може сказати. Але споконвіку у нас з Вовками стосунки не складаються, час від часу королівства стикаються у збройних та магічних конфліктах. І щось мені підказує, що і в нашому поколінні миром ми не розійдемось, хоча останні кілька десятків років методи боротьби стали більш цивілізованими в порівнянні з давниною.
Протягом обіду ми обговорили політичні устрої інших держав: я поділилася знаннями Про Південні Пустища, принц – про Північне Полісся. З гордістю мушу зазначити, що я своїми знаннями не осоромила ані своїх батьків, ані вчителів. Після трапези ми повернулися до малювання і затрималися у вежі аж до сутінків. Я завершила свою картину раніше за принца, тож далі була змушена чекати. Харальд не дозволив мені поглянути на своє зображення аж поки не поставив останній штрих. Коли я поглянула на полотно, то знову могла тільки захоплено кліпати очима.
Принц малював не пейзаж. Ні, елементи пейзажу на його картині теж були, проте основний акцент робився на фігурі під вітражами. Моїй фігурі, розмитій, нечіткій, але ясно впізнаваній. Спадкоємець був дуже талановитим!
Коли ми знову привели себе у пристойний вид, надворі вже почало сутеніти, тож наступним пунктом нашого маршруту був вечірній сад.
Який знову мене розчарував…
Ні, він був дуже мальовничим, романтичним, подекуди загадковим і таємничим, але не таким, яким видавався мені під час двох моїх попередніх вилазок. Чи то виною тому було відчуття небезпеки та побоювання бути спійманою, чи то наявність поряд чоловіка, який викликав зацікавлення саме як чоловік, а не просто цікавий співрозмовник. Загалом, сад сьогодні був найзвичайнісінький. Я аж позіхнула кілька разів від розчарування.
І звісно ж Харальд це помітив:
- Мила Аліє, ви вже певно стомилися за цей довгий день? Ходімо, я проведу вас до ваших покоїв.
Запевняти в протилежному не стала, бо й справді відчувала втому, тому дозволила провести себе, а коло дверей ще й поцілувати кісточки моїх пальців. Майже так само, як це робив Ворон. От тільки відчуття були зовсім не тими – просто приємність від знаку уваги, не більше.
Що я можу сказати? Принц Харальд, як татко і стверджував, був дуже цікавою персоною, але лише як співрозмовник, друг, можливо. Як Гард. Його прекрасна зовнішність залишила мене байдужою, не зачепила жодної струни в моєму серці, хоча можу з упевненістю стверджувати, що людиною він був прекрасною. Просто не моєю.
Можливо моя людина очікує на мене в саду? Але я вже просто не маю сили, аби туди спуститися. Останні дні виявилися надто насиченими на події. Напевно завтра я матиму більше сил? Кинула погляд на клематис – так і є, на ньому розквітла ще одна квітка! Доброї ночі, Вороне, ми ще обов’язково зустрінемося…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍