Читати книгу - "Париж двадцятого століття"

Сен-П’єра, — вів далі Мішель, — та його чудовий роман Поль і Віржіні більше нікого не цікавить...

— На жаль! — зітхнув дядько Гюгнен. — Зараз Поль став би банкіром і кидав би за ґрати всіх чесних службовців, а Віржіні вийшла б заміж за виробника ресор для локомотивів. Поглянь тепер сюди! Ти бачиш мемуари пана де Талейрана[52], що їх було опубліковано, як він і заповідав, за тридцять років після його смерті. Я не сумніваюсь у тому, що цей чоловік ще займається дипломатією там, де він перебуває, але диявол не спіймається на його вудку! Далі я бачу офіцера, який однаково вправно володів пером і шаблею: великий еллініст, що писав французькою, як сучасник Таціта, Поль-Луї Кур’є; коли наша мова остаточно щезне, Мітелю, її здатні будуть воскресити тільки твори цього гордого автора. А от і Нодьє, якого прозвали милим, і Беранже, визначний державний діяч, що у вільний час бавився пісеньками. Нарешті ми з тобою, племінничку, підійшли до представників блискучого покоління, які втекли від Реставрації, як студенти втікають із лекцій у семінарії, і які наробили немало галасу на вулицях!

— Ламартін, — мовив Мішель, — великий поет!

— Один із командирів Літератури образів, колос Мемнона[53], що на світанку видавав протяжні звуки! Нещасний Ламартін, що витратив усі свої статки на благородні справи, доробився до голого коліна, зазнавши бідності й скрути на вулицях невдячного міста. Він марнував свій талант на кредиторів, вилікував Сен-Пуан[54] від роз’їдаючої рани іпотеки і помер від смутку, дивлячись на те, як рідну землю конфіскує залізнична компанія!

— Бідолашний поет! — погодився Мішель.

— Поряд із його лірою, — вів далі дядько Гюгнен, — ти помітив гітару Альфреда де Мюссе; правда, ніхто на ній більше не грає, і треба бути старим поціновувачем на кшталт мене, аби насолоджуватись вібраціями її розслаблених струн. Ми дійшли до військового оркестру нашої армії.

— Ох! Віктор Гюґо! — із захопленням вигукнув юнак. — Сподіваюся, дядечку, що ви вважаєте його одним із найкращих наших воєначальників!

— А його, синку мій, який розмахував прапором романтизму на Аркольському мості[55], його, переможця у битвах під Ернані, Рюї Блазі, Бурґграфах і Маріон[56], я ставлю у перший ряд! Як і Бонапарт, він став головнокомандувачем ще у віці двадцяти п’яти років, розбиваючи австрійських класиків дощенту! Ще ніколи, синку, людська думка не утворювала такий потужний сплав, горнило, що здатне витримувати найвищі температури. Я не знаю нікого, хто стояв би вище за нього, ані в добу античності, ані в наші часи; нікого, з ким він міг би посперечатися у жорстокості та водночас багатстві своєї фантазії; Віктор Гюґо — це найпотужніша постать першої половини дев’ятнадцятого сторіччя, голова Школи, яка ніколи не матиме собі рівних. Існує сімдесят п’ять повних видань його творів, перед тобою — останнє з них; Гюґо забули, як і всіх інших, Мішелю: певно, для того, щоб тебе пам’ятали, треба вбити цілу купу людей!

— Ох, дядьку! Ви маєте двадцять томів Бальзака! — мовив Мішель, здираючись на приставну драбинку.

— Авжеж! Бальзак — найкращий романіст на світі, а деякі із його літературних типів перевершили навіть мольєрівських. Зараз же, певна річ, у нього забракло б хоробрості написати Людську комедію!

— А втім, — відказав юнак, — він змалював доволі-таки огидні характери... хоча які з правдивих його персонажів могли б зустрітися в сучасному суспільстві?..

— Ти, безперечно, маєш рацію, — погодився дядько Гюгнен, — але звідки тоді він взяв усіх цих Марсеїв, Гранвілей, Шенелів, Міруе, дю Ґеніків, Монріво, шевальє де Валуа, ля Шантрі, Мофріньозів, Євгеній Гранде, П’єретт: таких приязних персонажів, що уособлюють шляхетність, розум, відвагу, милосердя, доброту? Він їх не вигадав! Це списано з життя. Зараз більшість становлять амністовані крадії, фінансисти, хижі й вічно голодні, проте закон уже на їхньому боці, і Кревелів, Нусінгенів, Вотренів, Корантенів, Юло та Гобсеків набереться ціла країна!

— Здається, тут ми маємо неабиякого вояку! — мовив Мішель, переходячи до наступних полиць.

— І тут я з тобою згоден! Це Александр Дюма, Мюрат[57]літератури, що його спостигла смерть на тисяча дев’ятсот дев’яносто третьому томі! То був найзахоплюючий з усіх оповідачів, якому щедра природа дозволила зловживати всім на світі, не завдаючи собі жодної шкоди: своїм розумом, завзяттям, почуттям гумору, фізичною силою, коли він привіз із Суассона порох[58], своїм походженням, кольором шкіри[59], а також Францією, Іспанією, Італією, берегами Рейну, Швейцарії, Алжиру, Кавказу, горою Синай та особливо — Неаполем, до якого він вдерся на своїй Сперонарі[60]! Ох! Яка надзвичайна особистість! Вважається, що він досяг би свого чотирьохтисячного тому, якби у розквіті сили не скуштував би страви, рецепт якої вигадав сам[61].

— Яка прикрість! — зітхнув Мішель! — Я сподіваюся, у цій жахливій трагедії ніхто більше не постраждав?

— На жаль, є й інші жертви[62]... Серед них — Жуль Жанен, критик, що перекладав з латини прямо на сторінках газет, які читав! Сталося це під час вечері, що його на неї запросив Дюма на честь примирення. З ними пішов із життя ще молодший письменник на ім’я Монсле, який залишив нам у спадок один шедевр, на жаль, незавершений: Словник Гурманів у сорока п’яти томах[63]; він встиг дійти тільки до літери Ф — фаршу.

— Чорт забирай! Як багатообіцяльно! — мовив Мішель.

— А ось і Фредерік Сульє, відважний солдат, завжди готовий прийти по допомогу і здатний блискуче вийти із, здавалося б, найбезнадійнішої ситуації, Ґозлан, ротмістр, Меріме, генерал у тилу, Сент-Бев, майор інтендантської служби, директор продовольчого складу, Араго, учений офіцер інженерного полку, якому вдалося зробити так, аби йому вибачили його науку. Дивись-но, Мішелю, це — твори Жорж Санд, незрівнянного генія, однієї з найкращих письменниць Франції, яку 1859 року нарешті нагородили Орденом Почесного Легіону, котрий вона віддала своєму синові[64].

— А що це за похмурі, насуплені книжки? — спитав Мішель, показуючи на довгий ряд томів, що ховалися за карнизом.

— Тут проходь швидше, синку; це полиця філософів: усіляких Кузенів, П’єрів Деру та інших; філософія тоді була в моді, й не дивно, що зараз уже ніхто цього не читає.

— А це хто?

— Ренан, що зчинив свого часу неабиякий ґвалт; він намагався спростувати божественність Христа, але 1873 року помер, уражений блискавкою[65].

— А отут хто? —