Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

Глава 11

Приходжу до тями різко, з відчуттям тривоги та дезорієнтацією. Не одразу розумію, де я перебуваю й що тут роблю. Разом із рукою, що спритно обхопила мене в мить пробудження, обрушуються і спогади, трохи невиразні, але що мені стало погано й поряд зі мною Клім — я усвідомлюю чітко.

— Як самопочуття? — запитує він.

Цього разу я не поспішаю відповідати, прислухаюся до своїх відчуттів. Начебто непогано, тільки тіло трохи затекло. Розумію це, коли обережно підіймаюсь і сідаю на лаві. Запаморочення немає, нудота теж минула. Сон пішов на користь. Але страшенно хочеться пити, а ще в туалет.

— Добре, — відказую. — Дякую, що… допоміг, — кидаю на нього погляд, але зіткнувшись із тим самим диким блиском у темних очах, відразу відвертаюся. — Я все ж таки поїду додому. Тільки виведи мене, будь ласка, звідси.

Уловлюю короткий кивок. Клім вимикає обігрів, піднімає плед, який я встигла скинути уві сні, зігрівшись. Я тягнуся за своєю сумкою, підводжуся, про всяк випадок тримаючись за стіл. Ніби нічого, йти можу. Але зробивши крок, насилу стримую стогін. Доводиться міцно стиснути зуби, тому що від болю на мить темніє перед очима. Найбільше постраждала під час аварії нога нагадує про себе після сну в незручному положенні.

Клім вимикає світло, різко зануривши нас у темряву. Відчинивши двері, він впевнено притискає мене до себе за талію та допомагає вийти. В обличчя вдаряє прохолодне повітря, відразу стає прохолодно після теплого приміщення. Кульгавість приховати мені ніяк не вдається. Боже, мало того, що мене знудило в його присутності, так він тепер ще й побачить, що я каліка. Ось це вже точно буде привід триматися від мене якнайдалі. За ним красуні бігають, а він з неповноцінною возиться.

Поки я морально налаштовуюсь, збираючись зробити наступний крок і приготувавшись до болю, різко злітаю в повітря, опинившись у Кліма на руках. Від несподіванки хапаюся за його шию, ледь не стукнувши Кліма сумкою. Намагаюся розгледіти його в темряві, хмурюся, зовсім гублячись від його… турботи? Чи він тренування пропустив і вирішив використати мене як обтяжувач?

— Можна мені води? — питаю дорогою. — І… мені у вбиральню треба, — зізнаюся, поки він не відніс мене ще кудись. Він майже весь час мовчить, тож я гадки не маю, що планує зі мною робити далі.

Клім змінює напрямок. Йшов до входу, але повернув тепер за будинок. Виявляється, тут також є двері. У Кліма руки зайняті, тому двері відчиняю я. Залишивши їх відчиненими навстіж, він підіймається сходами разом зі мною на руках. Клім і справді ніби не помічає ноші у вигляді мене на своїх руках, і тільки зупинившись біля одних із дверей на другому поверсі, опускає мене на підлогу.

І навіщо ми сюди прийшли? Адже вбиральня на першому поверсі.

Клім дістає з кишені ключі, вставляє в замкову щілину, відчиняє двері, клацає вимикачем і пропускає мене всередину. Запитань стає ще більше, але поставити я їх не встигаю.

— Там вбиральня, — киває на двері праворуч. — Зараз води принесу.

І йде, замкнувши мене на ключ.

Клім повертається за кілька хвилин. Швидко, я тільки з вбиральні виходжу, абияк змивши патьоки під очима. Вигляд у мене кепський, якщо бути відвертою, а він стоїть, притулившись до стіни плечем і схрестивши руки на грудях, і дивиться так пильно, наче йому взагалі начхати, який я маю вигляд. Хоча так воно і є. Може, він і псих, але не настільки, щоб і справді виявити до мене інтерес. А саме цього я в глибині душі й боялася.

Ну ось, боятися нічого.

Дивиться, то й що? Не заборонено.

Відірвавшись від стіни, Клім підходить до мене і простягає воду. Зробивши кілька жадібних ковтків, ставлю пляшку на стіл.

— Я б запропонував тобі заночувати тут, але для цього доведеться всіх вигнати. У такому галасі спати неможливо, а щоб вивести все це збіговисько, знадобиться чимало часу й зусиль. Тож краще я і справді відвезу тебе додому.

Він каже це, а я стою з роззявленим ротом, намагаючись осягнути почуте.

— Так… це твій дім, чи що?

— Типу того, — морщиться, наче для нього цей факт неприємний, навіть дратівливий. — Готова?

Киваю розгублено. Виходжу, він зачиняє двері. Я не чекаю, спускаюся не поспішаючи тим самим шляхом, що ми підіймалися, тримаючись за бильця. Тіло трохи прийшло в норму, біль майже зник. Сподіваюся, мої зусилля йти нормально не дуже помітні збоку. Порівнявшись зі мною, Клім іде поруч, підлаштовуючись під мій крок. Руки сховав у кишені, виглядає невимушено й розслаблено.

Напевно, варто наполягти на таксі. Але чи витримаю я таку поїздку? А якщо захитає? Просити водія пригальмовувати через кожні кілька метри? Різні трапляються, може й висадити посеред дороги, відмовившись везти далі, якщо мені стане погано. З Клімом буде простіше. Він точно не відмовиться почекати в разі чого, якщо стільки часу зі мною возився.

Він запитує мою адресу, і тільки коли ми виходимо на подвір’я, де стоїть кілька припаркованих автомобілів, а серед них я помічаю залізного монстра, з жахом згадую, що Клім найчастіше їздить на мотоциклі, якщо погода дозволяє.

— Я на нього не сяду, — бурмочу, в паніці задкуючи від мотоцикла.

​​​

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍