Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 13

     Емілія.

- Ти змінила свій імідж? - сухо запитує батько, скептично обвівши мене поглядом коли я сідала в його машину.

- Трішки експериментів не завадить! - відповідаю йому і зручно вмощуюся на задньому сидінні.

     Час “че” настав, вірніше сьогодні вечір четверга, а отже ми з батьком вирушаємо в дорогу. Не багато не мало, але попереду майже 800 км шляху. І ці кілометри батько вирішив долати на власній автівці, добре хоч з водієм. 

    Тато зайняв місце поряд з водійським, а я зможу хоч трішки розслабитися ззаду і мати змогу наприклад подрімати, щоб дорога не була такою довгою та нудною. 

    Багато інформації куди ми прямуємо добути все ж таки не вдалося, але дещо він мені таки повідомив. І це якась крута вілла в одному з селищ Закарпаття, у самому лісі та ще й озеро неподалік. 

     Навіть не знаю, що ми вдвох забули в цій глушині!

     Як і не можу пригадати, коли це батько залишав роботу на цілих три дні. 

    Озвучений привід виявився таким собі - провести час разом! Він що, справді вирішив, що я маю в це повірити? Ну добре, я готова підтримати будь яку його ідею, навіть з розряду фантастичних, аби той відмовився від продовження нашого з Марком знайомства. Звідництво, як виявилося зовсім не його профіль!

    Мені здається, чи водій Степан, навіть звик до мого зовнішнього вигляду, принаймні вже так не сіпається кожного разу, коли я опиняюся поряд з ним.  Чи то втома так дає про себе знати, що вже не зважаєш на тих хто поряд?

    Після десятихвилинної стоянки десь на АЗС, та поглинувши гамбургер так швидко, що навіть смаку не відчула, я знову провалилася в сон. Вже була глибока ніч.

    Хоч за дванадцять годин дороги вдалося трішки подрімати, але самі розумієте, як виснажує дорога. А перерви на дозаправку були мізерними. Вистачало лише на відвідування туалетної кімнати і на перекус.

     Черговий раз прокинулася від того, що сонце, яке вже встигло зійти світило мені прямісінько в око. Потягнулася, бо все тіло затекло й, потерла очі долонями. 

    “Ох, навіщо ж я це зробила?”, - на вказівних пальцях рук залишилися сліди вугільно чорної туші для вій, та бліді сліди пудри, самої світлої, яка існує в природі, їх  явно не пожалкувала, наносячи мейк. Остання відрізнялася від мого природного кольору обличчя на 3 тони. 

     Дістала люстерко і поглянула на себе.

     “Ой, дідько хто це?”, - промайнуло в моїй голові спросоння. 

     Заспокоїлася, відновила серцебиття та поглянула ще раз.

    За майже 12 годин дороги, та завдяки не самому зручному сну в автівці я більше зараз схожа на панду. Від лаку волосся теж склеїлося і зараз стирчить у всі боки. Та мене у такому вигляді на городі хіба що виставляти, щоб пташки насіння не клювали!

- Майже приїхали! - подав голос Степан, перевіривши спочатку інформацію по навігатору.

- Чудово! - вигукнув батько, потираючи руки.

     “Мені здається, чи він виглядає якось аж занадто задоволеним?”

     Починаю вглядатися у все що бачу за вікном. Але поки що по обидва боки бачу лише велетенські смереки та ялини. 

    Та вже через п'ять хвилин промайнули перші будиночки. Он де ще один. Великий, ошатний, оточений віковими деревами.

     Щойно ми під'їхали ближче і водій посигналив, як перед нами одразу відчинилися механічні ворота.

    “Напевно, відпочинок в такому будинку не з дешевих! Цікаво, навіщо витрачати стільки грошей? Заради чого?”, - розмірковувала я про себе, роззираючись навкруги аж допоки ми не зупинилися.

     Вибралася з салону і вже подумки мріяла: про теплу ванну, завдяки якій нарешті змию свій мейк, бо так і про чисту шкіру можна забути… про смачний сніданок…

     А от про кого я точно не мріяла…

     Щойно помітила до болю знайому автівку.

    “Ах тиж! Значить он воно як! Батько вкотре вирішив обдурити мене! Всі сподівання про тихий, навіть місцями нудний відпочинок одразу звелися нанівець!”

- Тату… тату! - хапаю його за рукав, щойно він вибрався з автівки. - Ми так не домовлялися! 

- Про що ти доню? - мені здається чи він глузує зараз з мене. 

      Обхитрив, обвів навколо пальця і задоволений! Я ж то розмріялася, що він полишив дурнувату ідею звести мене з Марком, а батько лише зробив паузу для перепочинку і затіяв чергову гру!

- Я про це! - показую пальцем на чужу автівку з київськими номерами.

- Ой! Яка цікава несподіванка! - награно плескає в долоні той.

- Несподіванка? - мружу очі, підпираючи руками боки. - Я нікуди не піду! - складаю руки на грудях. 

- Як скажеш, то майже три доби житимеш на подвір'ї?

     “Ар-р!”, - аж стогну про себе від безсилля. 

    “Як же я не здогадалася? Це ж було так очевидно! Замість  довгої та марудної лекції про мою непристойну і недоречну для справжньої пані поведінку, батько зробив вигляд, що нічого не сталося! Він… на секундочку! І нічого не сталося! Та це навіть не перший дзвіночок був, це були церковні дзвони!” 

     Батько перекинувся декількома словами з водієм і впевненою ходою направився в бік сходів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍