Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

II. Як Толпі їхав залізницею й кого там зустрів

На вокзал у Влодаві із скреготливим гуркотом вкотився оповитий клубами диму потяг, весь чорний від сажі; локомотив блискотів, мов натертий смальцем. Пасажирський вагон був лише один, потім ішло кілька товарних та два на вугілля.

У купе смерділо потом і цигарками. Вікна були зачинені, але попри це сажа вкривала все, як темна паста. Найзручніші дивани зайняли товстезні чолов’яги в капелюхах-казанках. Поводилися вони галасливо, пахли шкірою та горілкою; вже за першими їхніми словами Толпі зрозумів, що це багаті містяни, які повертаються з осіннього полювання. За ними дрімала пара євреїв у круглих окулярах на горбатих носах. Хлопець пройшов повз них і вмостився серед мовчазних робітників із грубо тесаними обличчями. Деякі з них мали на рукавах червоні хустки Робітничо-Селянського Колективу, тож Толпі не сідав надто близько до них, бо і ксьондз, і бабуня Славуня часто застерігали від комуністів.

Потяг свиснув і з перестуком покотився вперед. За вікном сіялася мжичка, було мало що видно, дерева і будинки ледь виринали з сірості, імлисті, немов намальовані аквареллю. У купе стало задушно, вікна запітніли. Робітники запалили цигарки, в Толпі стиснуло горлянку.

— Закуриш? — один із них, засмаглий ересківець, простягнув хлопцеві самокрутку.

— Та напевне, — Толпі випнув груди, запалив і захлинувся димом, але докурив, хоча в нього очі від сліз мало не повилазили.

— Запий, — робітник підсунув йому бляшану фляжку. Бімбер палив не лише горлянку та шлунок, але, схоже, і саму душу, відгонив димом. Хлопець знову закашлявся. — Як тебе звуть?

— Толпі.

— А мене Гавєр. До міста їдеш?

— Ага.

— Напевне, до Хелма, працювати в крейдяній копальні? Ну, то робота непроста, але добра, до гірників потрапиш. Хлопи з них зацні, а багато хто — на нашому боці.

— Ні, я до Любліна… Яна Азриеля Геспера, рабина, знайти тре’.

— А нащо тобі рабин? — вертикальні зморшки прорізали чоло Гавєра. — На послугах в обрізаного бути — це ж ганьба для вільної людини. Сам швидко в тому переконаєшся. Ворок крейди на спині миліший за панський батіг. А тим паче — за батіг жидівський.

— Я не на послуги. Місяць я розбив. А рабин Геспер начебто нові місяці виливає.

Гавєр та його компанія зареготали, блискаючи червоними хустками.

— І як саме ти його розбив? Не з пращі на горобців, га?

— Ні, — почервонів Толпі. — Я його возиком віз, бо в річці зловив, а чорт вистрибнув із дупла й візок мій перекинув.

— Ого! Непогана риба у твоїй річці водиться, Толпі, авжеж. Нема з чого, товариші, реготати: бачите, як глибоко засіли реакційні побрехеньки? — Гавєр потягнувся до фляжки. — Ми, Толпі, також до Любліна їдемо, тож поквапся до того свого рабина. Скоро євреям, попам, сільським знахаркам та іншим сіячам забобонів наші в потилиці стануть стріляти. Пам’ятай про це, Толпі. Добре, що ти на нас натрапив. Хильни ще.

І Толпі хильнув.

Потяг мчить, мчить, непомітно миготять село за селом, руді ліси, голі поля. Гавєр балакає та балакає: що ніяких чортів немає, бо їх попи на пострах простому люду вигадали; що Місяць — кам’яний, тож і розбитися не міг, і не з Бугу він встає, а навколо Землі крутиться, і це достеменно відомо, бо вже багато разів були на Місяці науковці з Ленінграду.

— Звідки? — запитує Толпі непритомно, світ танцює в нього перед очима та дивно розлазиться навсібіч.

З Ленінграду, із Совєцької Росії, відповідає Гавєр і розводить чарівні оповідки про великі та вічно зелені рівнини далеко-далеко на сході, де сонце ніколи не заходить, де робітничий люд колись перекував орала на мечі та побудував країну справедливості й достатку під червоним штандартом, без панів, жидів та попів. А Толпі мовчить, лише слухає Гавєра з роззявленим ротом — бо яка там Росія, кожен знає, що за Бугом нічого немає, тільки вітер та шувари, де лахуни гнізда в’ють, а далі світ закінчується, й навіть Бог там не ходить, бо — навіщо?

— Так воно і в нас буде, — править своєї Гавєр, знову простягаючи Толпі фляжку. Тільки перший ковток і обпалив, тепер горілка приємно гріє та плюскотить десь у череві. — Так і в нас буде, причому — швидко. Почнемо з Любліна. Був колись у Любліні? Не був… Люблін — це перлина сходу, Люблін своїми вежами кидає виклик небу і, як Рим, на семи пагорбах стоїть. Люблін садами та парками оточений і трьома омивається річками. Люблін — це шістнадцять фабрик, а з кожної росте труба, вища за вежу собору. Наші вже чекають там, на залізниці і в броварні, та й на заводі літаків «Ансальдо» вже давно тривають страйки. Настав час припинити гратися у відмову від праці та постріляти всіх, хто живиться, наче гниди, кров’ю простої людини. Буржуїв, попів, старозаконників. Церкву зруйнуємо, синагогу спалимо, а на тому місці зведемо вокзал, і почнуть з’їжджатися туди диліжанси та автобуси з усього світу — це все наш Колектив добряче обміркував. А коли розтопчемо реакцію чоботом революції, коли