Читати книгу - "The Russia Conundrum - Mikhail Khodorkovsky-ua, Mikhail Khodorkovsky-ua"

*Розділ 7

- ПРОТИСТОЯННЯ

На початку двотисячних Володимир Путін і “силовики” консолідували свою владу - і одним з методів, який вони обрали, було придушення незалежних критиків і бізнесу. Вони хотіли захопити власність провідних російських промисловців, тому що їм потрібні були гроші, і тому що вони хотіли показати країні, хто в домі господар. Ренаціоналізація фірм, які були приватизовані за часів Єльцина, стала б потужним сигналом про те, що епоха ліберального капіталізму закінчилася і настала епоха державної влади. Це також дозволило б їм - і це, безсумнівно, було їхньою головною мотивацією - захопити конфісковані активи і поставити їх під власний контроль, як вони це робили в часи своєї кримінальної рекетирської молодості, з усім потенціалом для самозбагачення, який з цього випливає.

Для Путіна найважливішою і найпривабливішою ціллю була нафта. Він доручив Ігорю Сєчіну повернути приватизовані нафтові компанії під контроль Кремля і дав йому повну свободу дій. Сєчін перебував на службі у Путіна протягом багатьох десятиліть: він був носієм сумок Путіна в їхньому рідному місті Ленінграді, функціонером КДБ, який згодом став провідним членом “Силовиків”. Після того, як Путін став президентом у 2000 році, він зробив Сєчіна своїм найближчим радником, а тепер призначив його головою правління державної нафтової корпорації “Роснефть”, доручивши взяти під контроль компанії, які були передані у приватну власність. Отримавши контроль над “Роснефтью”, Сєчін став безжально шукати активи, які б збагатили його самого і його кремлівських колег, включно з Володимиром Путіним. Потенційний виграш обчислювався мільярдами доларів, і Сєчіна не зупинити.

На той час справи ЮКОСа йшли добре. Ми наполегливо працювали над перетворенням компанії з динозавра, що забруднював довкілля і був збитковим, на ефективний сучасний бізнес; ми пройшли крізь небезпеки краху 1998 року, і я не був налаштований віддавати фірму, яку ми створили. Борису Березовському та Володимиру Гусинському погрожували арештом і, що ще гірше, залякували, щоб вони відмовилися від свого бізнесу і виїхали за кордон, але я не був схильний до цього. Відповіддю Кремля стала серія погроз на мою адресу і на адресу моїх колег.

У червні 2002 року газета “Комерсант” запитала мене, чи відчуваю я себе в Росії в безпеці, і я без вагань відповів: - Звичайно, ні. Як фізична особа - абсолютно ні… Ризик того, що мене, Ходорковського, можуть змусити зникнути? Так, звичайно, це може статися. Але я не думаю, що вони можуть змусити зникнути ЮКОС. Суспільство розуміє, що втрата такого великого бізнесу була б неприйнятною втратою для кожного росіянина… Тому, навіть якщо Путіну не подобається наша компанія, він все одно з нами розмовляє… - Мій оптимізм, як показали події, був безнадійно недоречним. За кілька місяців розмови припиняться і почнуться репресії.

У січні 2003 року ми розглядали можливість купити нафтовидобувний бізнес на півночі Росії під назвою “Северная нефть”. Власники просили 200 мільйонів доларів, що значно перевищувало реальну ціну. Жодна нафтова компанія не хотіла платити таку суму. Але потім ми почули, що “Роснефть” купила фірму за смішні 600 мільйонів доларів, що принаймні втричі перевищувало її реальну вартість. Угода мала ознаки корупції, і цілком імовірно, що понад 400 мільйонів доларів державних коштів, наданих “Роснефтью”, просто пішли в чиюсь кишеню. Для мене це стало останньою краплею, остаточним підтвердженням того, що “силовики” відштовхують Путіна від того, щоб вести Росію шляхом прозорості та доброчесності, до старих шляхів кумівства та корупції. Що стосується самого Путіна, то, попри всі його негаразди, я думав, що, можливо, він все ще не визначився, яким шляхом піти. Незабаром я зрозумію, що помилявся.

19 лютого 2003 року Путін скликав провідних бізнесменів країни на чергову зустріч у Кремлі. Це була одна з серії широко розрекламованих форумів, покликаних показати народу, що президент серйозно ставиться до проблем пересічних росіян. Записи цих зустрічей показували по національному телебаченню і висвітлювали в пресі. Темою цієї зустрічі була “боротьба з корупцією”. Очікувалося, що учасники говоритимуть про необхідність боротьби з корупційними практиками, і ми думали, що присутність телекамер гарантує, що президент висловить свою рішучість щось з цим робити. Ми думали, що він дасть зелене світло нам і нашим політичним союзникам в уряді та адміністрації, щоб вжити практичних заходів для зміни ситуації на краще.

Після того, як низка промовців виголосили безглузді банальності, мікрофон перейшов до мене. Я підготував промову, доповнену слайдами, яка мала б стати гострим докором тим, хто увічнив корупцію в Росії, включно з самим президентом. Коли настав момент, я нервував, але не зупинявся на досягнутому. На екранах учасників спалахнув напис “Корупція в Росії - гальмо економічного зростання, - за яким послідувала нищівна низка статистичних даних. Згідно з опитуваннями громадської думки, 27% росіян вважають корупцію найнебезпечнішою загрозою для нації; 49% вважають, що корупція поширилася на більшість державних службовців, включаючи поліцію, податкові та митні органи, служби безпеки, судову систему, дорожню поліцію та найвищі рівні федеральної влади. Висновок про те, що майже половина російського населення вважає президента і його найближчих союзників корумпованими, викликав жвавий резонанс за столом. Путін слухав і дивився на слайди, але, як вишколений кадебіст, він не видав жодних ознак емоцій.

Наступна статистика стосувалася поглядів людей на ставлення Кремля до корупції: 32% росіян, за даними соціологів, вважають, що російське керівництво хотіло б боротися з корупцією, але безсиле в цьому; 29% вважають, що наші лідери можуть боротися з корупцією, але вирішили не робити цього; і 21% вважають, що воно не бажає і не може боротися з нею. Зустріч перейшла від порожнього висловлювання благочестивих сподівань до чогось набагато конкретнішого: доказів того, що третина росіян вважає свого президента безсилим перед обличчям організованої корупції, тоді як інша третина вважає, що він причетний до неї.

Я бачив, що терпіння Путіна уривається. Він дивився на мене сталевими очима, з напруженою, швидкоплинною посмішкою на вустах, готовий обірвати мене. Але я мав ще дещо сказати, цього разу про конкретний випадок корупції, до якого був причетний один з наближених до президента. - Ми повинні зробити корупцію чимось таким, за що всім буде соромно, - сказав я. - Візьмемо, наприклад, закупівлю товарів. Візьмемо, наприклад, купівлю державною нафтовою компанією “Роснефть” фірми “Северная нефть”… - У кімнаті запанувала тиша; всі присутні знали, що я звинувачую найближче оточення президента Росії в особистій причетності до нечесної бізнес-угоди. Я змусив себе продовжити. Всі знають, що угода з “Північною нафтою” мала прихований мотив… Мушу вам