Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

— спитав той, дивлячись на Страйка понад запальничкою, від якої підкурював цигарку.— Лула Лендрі?

— Це я,— підтвердив Страйк.

Краєм ока він помітив, як погляд Флік спускається до його гомілок. Її губи смикнулися з видимим презирством.

— І Біллі до вас прийшов? — повторив Джиммі.— Нащо?

— Сказав, що став свідком того, як задушили дитину.

Джиммі сердито випускав дим.

— Ага. В нього не всі вдома. Шизоафективний розлад.

— Він здавався хворим,— погодився Страйк.

— І це все, що він вам сказав? Що бачив, як задушили дитину?

— Як на мене, цього достатньо,— мовив Страйк.

Губи Джиммі скривилися в невеселій усмішці.

— Ви ж йому не повірили, правда?

— Ні,— чесно зізнався Страйк,— але не думаю, що йому в такому стані слід вештатися вулицями. Йому потрібна допомога.

— Йому ж наче не гірше, ніж зазвичай? — спитав Джиммі у Флік з дещо силуваним виразом безсторонньої цікавості.

— Ні,— відповіла вона і розвернулася до Страйка з ледь прихованою ворожістю.— Йому буває то гірше, то краще. Якщо вживає ліки, то все в нормі.

Віддаля решти їхніх друзів її вимова стала характерною для представниці середнього класу. Страйк помітив, що вона, підмальовуючи око, не вибрала з його кутика сон. Значну частину дитинства Страйк прожив у злиднях, тож без приязні ставився до нехтування гігієною — хіба що людина була така нещасна чи хвора, що то вже не мало значення.

— В армії були, так? — почала питати Флік, але Джиммі її перебив:

— Звідки Біллі знав, де вас шукати?

— Довідка? — озвався Страйк.— Я не в печері живу.

— Біллі не вміє користуватися довідкою.

— Але мій офіс знайти подужав.

— Нема ніякої мертвої дитини,— твердо заявив Джиммі.— То все його фантазії. Повсякчас про це торочить, як має напад. Бачили його сіпавку?

З жорстокою точністю Джиммі повторив неконтрольований рух братової руки від носа до грудей. Флік засміялася.

— Так, я це бачив,— неусміхнено відповів Страйк.— І ви не знаєте, де він, так?

— Від учорашнього ранку не бачив. А нащо він вам?

— Як я вже казав, мені здалося, що в такому стані йому не варто вештатися без нагляду.

— Дуже відповідально з вашого боку,— сказав Джиммі.— Багатий і знаменитий детектив непокоїться про нашого Біллі.

Страйк промовчав.

— Ви ж служили,— повторила Флік.— В армії?

— Служив,— глянув на неї Страйк.— До чого це?

— Просто кажу,— вона аж почервоніла від праведного гніву.— Тоді не переймалися, що хтось постраждає, так?

Страйк, який знав людей, що поділяли погляди Флік, не відповів. Мабуть, повірить, якщо він скаже, що вступив до армії, сподіваючись піднімати дітей на багнети.

Джиммі, якому явно не хотілося вислуховувати ще щось про погляди Флік на армію, сказав:

— Біллі в нормі. Іноді живе в нас, потім іде собі. Повсякчас так робить.

— А де він мешкає, коли не з вами?

— У друзів,— відповів Джиммі, знизавши плечима.— Не знаю, як їх звати.— Тоді додав, суперечачи самому собі: — Обдзвоню їх сьогодні, дізнаюся, що там у нього.

— Так-так,— кивнув Страйк, допив пінту і віддав келих татуйованому працівникові бару, який ходив подвір’ям і збирав тару в тих, хто допив. Страйк востаннє затягнувся цигаркою, кинув недопалок до його братів на землі, загасив стопою протеза, а тоді дістав гаманець.

— Зробіть мені послугу,— сказав він до Джиммі, дістаючи картку і простягаючи йому,— подзвоніть мені, як знайдеться Біллі, добре? Хочу знати, чи він у безпеці.

Флік зневажливо пирхнула, але Джиммі це ніби ошелешило.

— Так, добре. Добре, подзвоню.

— Не знаєте, яким автобусом чимшвидше доїхати звідси до Денмарк-стріт? — спитав у них Страйк. Він не уявляв, як витримає ще одну довгу прогулянку до метро, а автобуси проїжджали повз паб заманливо часто. Джиммі, який знав район, пояснив Страйкові, як дістатися потрібної зупинки.

— Дуже дякую...— Ховаючи гаманець у кишеню, Страйк ніби між іншим додав: — За словами Біллі, ви теж були там, де задушили дитину, Джиммі.

Їх зрадив швидкий погляд Флік на Джиммі. Сам Джиммі був краще підготований. Його ніздрі розширилися, але більше жодних ознак тривоги він не виказав.

— Так, у нього в бідній хворій макітрі там ціла сцена,— відповів він.— Іноді розповідає, що там була наша покійна мамця. Скоро й татка пригадає.

— Сумно,— погодився Страйк.— Сподіваюся, ви його знайдете.

Він підніс руку, прощаючись, і лишив їх на подвір’ї. Попри з’їдену картоплю, Страйка мучив голод, куксу аж смикало, і на автобусну зупинку він прийшов кульгаючи.

Автобус приїхав за п’ятнадцять хвилин. Двоє п’яних юнаків на сидіннях попереду Страйка довго і з численними повторами обговорювали чесноти нового гравця «Вест-Гему», Юссі Яаскеляйнена, хоча жоден не міг правильно вимовити його ім’я. Страйк дивився у брудне вікно, мучився від болю в нозі, мріяв дістатися ліжка, але розслабитися не виходило.

Неприємно було це визнавати, але поїздка на Чарлмонт-роуд не позбавила його дріб’язкового сумніву щодо історії Біллі. Згадка про те, як Флік зненацька й злякано глянула на Джиммі, й той її вигук: «Його Чизл підіслав!» — перетворили дрібну підозру на значну і, мабуть, тривалу заваду Страйковому душевному спокою.