Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

застиглою на обличчі гримасою невимовного жаху. Помираючи, Таран-Іш грубо видряпав на хризолітовому вівтарі знак Фатуму.

Після Таран-Іша у Сарнаті було багато верховних жерців, але ідола кольору морської хвилі так і не знайшли. Минуло багато століть, упродовж яких Сарнат усе більше і більше процвітав, і тільки жерці та ще старі жінки пам’ятали про знак, який Таран-Іш видряпав на хризолітовому вівтарі. Між Сарнатом та містом Іларнек проліг караванний шлях, і дорогоцінні метали із надр землі обмінювали на інші метали, багатий одяг, книжки, знаряддя для ремісників та різні предмети розкоші, відомі людям, які мешкають на берегах звивистої річки Ай і далі за нею. Тож Сарнат став осередком могуті, освіти і краси, а його завойовницькі армії підкоряли поближні міста; і з часом на троні Сарната сиділи королі не тільки краю Мнар, але й багатьох довколишніх земель.

Величний Сарнат був дивом світу і гордістю всього людства. Стіни його звели зі шліфованого пустельного мармуру, триста ліктів заввишки і сімдесят п’ять завширшки, так що на них могли розминутися дві колісниці. Вони простягалися на п’ятсот стадій і доходили аж до озера, де зеленавий кам’яний мол приборкував хвилі, які дивним чином збурювалися раз на рік під час святкування річниці знищення Іба. У Сарнаті було п’ятдесят вулиць, що пролягали від озера до караванної брами, і ще п’ятдесят вулиць їх перетинали. Вулиці були вимощені оніксом, окрім стежин, якими переганяли коней, верблюдів і слонів, які були забруковані гранітом. Брам у Сарнаті було стільки ж, скільки й вулиць, що виходили на суходіл, кожна була відлита з бронзи й оздоблена обабіч входу фігурами левів і слонів, вирізаними з якогось більше не знаного людству каменю. Будинки Сарната були з глазурованої цегли і халцедону, біля кожного був оточений муром садочок і озерце з кришталево чистою водою. Споруди вирізнялися дивовижною архітектурою, і в жодному іншому місті не було подібних, а мандрівників із Траа, Іларнека і Кадатерона вражав вигляд сяйливих бань, які їх увінчували.

Але ще прекраснішими були палаци, храми і сади, закладені старим королем Зоккаром. Багато палаців було у Сарнаті, найскромніші з яких своєю величчю перевершували будь-який у Траа, Іларнеку чи Кадатероні. І вони були такими високими, що, опинившись всередині, можна було забути, на небі ти чи на землі, а у світлі просочених оливою з Дотура смолоскипів на стінах вигравали розлогі фрески, що зображали королів та армії, і велич цих розписів заразом вражала й викликала захват у глядача. Споруди палаців підтримували численні колони, висічені з кольорового мармуру і вкриті різьбленнями неперевершено красивих форм. У більшості палаців підлоги були вкриті мозаїками з берилу, ляпіс-лазурі, сардоніксу і карбункула та інших добірних матеріалів, скомпонованих таким чином, що тому, хто ступав по них, здавалося, ніби він ступає килимом з рідкісних квітів. А ще там були водограї, які плюскотіли запашною водою у хитромудро переплетених струменях. Та все це затьмарював палац королів Мнару і прилеглих земель. Їхній трон стояв на двох золотих левах, що припадали до землі, і сильно вивищувався над підлогою зали. Трон був вирізьблений із суцільного шматка слонової кістки, і навряд чи хто зміг би пояснити, звідки взявся такий величезний шматок кістки. У палаці було безліч галерей і багато амфітеатрів, на арені яких на втіху королям билися леви, люди і слони. Іноді амфітеатри заповнювали водою, яку величезними акведуками підводили з озера, і тоді там розгоралися жорстокі морські бої між плавцями і смертельно небезпечними морськими потворами.

Величними і дивовижними були сімнадцять баштоподібних храмів Сарната, складених з яскравих різнобарвних каменів, незнаних деінде. На цілу тисячу ліктів здіймався найвищий з-поміж них, у якому верховні жерці мешкали у не менших розкошах, аніж королі. На нижньому поверсі були такі ж просторі та розкішні зали, як і в палацах, там збиралися юрби, щоб поклонитися Зо-Калару, Тамашу і Лобону, верховним богам Сарната, чиї оповиті хмарами ладану священні зображення можна було побачити на монарших тронах. На відміну від ідолів інших богів, Зо-Калар, Тамаш і Лобон були вирізьблені настільки майстерно, що можна було заприсягтися, ніби то самі милостиві боги сидять на престолах зі слонової кістки. А нагорі безкінечних сходів з блискучого цирконію була розташована кімната у вежі, з якої удень верховні жерці споглядали місто, рівнини й озеро, а вночі — таємничий місяць, яскраві зірки, планети та їхнє віддзеркалення у водах озера. Тут проводилися давні таємничі ритуали, які виражали ненависть до Бокруґа, великого тритона, і так само тут був хризолітовий вівтар, на якому був викарбуваний знак Фатуму Таран-Іша.

Не менш чудовими були сади, закладені старим королем Зоккаром. Вони росли просто у середмісті Сарната, займаючи величезну площу, і були оточені високим муром. Сади були вкриті величезним скляним куполом, крізь який сяяли сонце, і місяць, і зорі, і навіть планети, коли небо було ясне, і з якого сяяли підвішені подоби сонця, і місяця, і зірок, і навіть планет, коли небо було захмарене. Влітку сади охолоджувалися ароматним свіжим бризом, який здіймали хитромудрі вентилятори, взимку ж їх обігрівали приховані вогнища, так що у садах завжди була весна. Серед зелених лугів і садів блискучою галькою струменіли помережані безліччю місточків потічки. Потічки утворювали багато водоспадів і порослих лілеями озер. У струмках і озерцях плавали білі лебеді, а рідкісні птахи підспівували мелодії вод. Зелені береги здіймалися рівними терасами, повитими плющем і прикрашеними яскравими квітами, лавки були з мармуру і порфіру. Там стояло багато невеликих святилищ і храмів, де можна було відпочити і помолитися меншим богам.

Щороку на честь знищення Іба у Сарнаті влаштовували свято, на якому всі пили вино, співали, танцювали і веселилися без жодного стриму. Особливих почестей удостоювалися тіні тих, хто знищив дивних прадавніх істот, а пам’ять про тих істот та їхніх старших богів паплюжили танцюристи і гравці на лютні, увінчані трояндами із садів Зоккара. А королі дивилися на озеро і проклинали кістки мерців, що лежали під його водами.

Попервах верховні жерці не любили цих святкувань, бо поміж них побутували химерні історії про те, як пощез ідол кольору морської хвилі і як, залишивши пересторогу, Таран-Іш помер від страху. Вони казали, що зі своєї високої вежі іноді бачать вогні у товщі вод озера. Але багато років минуло без жодних турбот, тож, приєднавшись до оргій святкувальників, навіть жерці насміхалися і проклинали мешканців Іба. Справді, хіба ж то не самі вони, у своїй високій вежі, так часто виконували давній і таємний ритуал, який виражав ненависть до Бокруґа, великого тритона? Так над Сарнатом, дивом світу і гордістю всього людства, промайнуло тисячоліття достатку і втіх.

Свято на честь тисячоліття знищення Іба було невимовно розкішним. Ціле десятиліття говорили про нього у всій країні Мнар, а напередодні урочистостей до Сарната почали з’їжджатися на конях, верблюдах і слонах люди з Траа, Іларнека і Кадатерона та всіх інших міст Мнару і поближніх земель. У передсвятковий вечір перед мармуровими стінами встановили павільйони для принців і намети для мандрівників, і все узбережжя сповнилось піснями безжурних гуляк. Посеред бенкетної зали розвалився в кріслі Нарґіз-Гей — король, сп’янілий від старого вина зі сховків завойованого Пнату, в оточенні благородних гульвіс і догідливих рабів. На цьому святі їли безліч дивовижних делікатесів: фазанів з островів Наріель у Серединному океані, молодих козлів з далеких пагорбів Імплан, ратиці верблюдів із пустелі Бназіл, горішки і прянощі з Цидатрійських садів,