Читати книгу - "Терпкий смак твого кохання , Лада Короп"

10.1

    Вітер, як старий співець, шепотів таємниці, проносячи запах мокрого ґрунту і зрілого врожаю. Хмари, сірі та важкі, накрили небо, обіцяючи дощі, які, немов перли, крапали на землю, живлячи її перед сном. А сонце, що все ще намагалося пробитися крізь хмари, кидаючи м'які промені, які, торкалися шкіри, нагадуючи про теплі дні літа. Андрій, злегка замислений, йшов звивистими стежками парку, де дерева, немов старі друзі, тихо шепотіли між собою. Це місце завжди було для нього притулком, де він міг забути про буденні клопоти й поринути в спогади. Ще зовсім маленьким він з батьком гуляв тут у парку. Й був такий щасливий. Батько був його ідеалом. Його міцною стіною допоки не зрадив. Одружившись з Віталіною. Сьогодні його думки були особливо важкими. Він не міг позбутися відчуття самотності, яке знову накрило його, немов холодний вечірній вітерець. Андрій зупинився біля озера, де вода ніжно коливалася, відображаючи небо. Останнім часом у такі моменти він часто згадував про Надійку, яка заполонила його життя радістю та світлом. Його немов якась невідома сила тягнула до дівчинки. Декілька разів вони зустрічалися в парку. Саме тому Андрій так часто приходив сюди. Щоб побачити її. Раптом він почув веселий сміх. Андрій обернувся і побачив маленьку дівчинку, що гралася неподалік. Її довге світле волосся розвивалося на вітрі, а на обличчі сяяла щира усмішка. Вона бігала за листочками, ловлячи їх руками, і в той момент Андрій зрозумів, що це щастя, яке він так давно не відчував. 

— Надійко, — вигукнув він, підходячи ближче. Дівчинка обернулася, її великі, яскраві очі загорілися радістю, коли вона побачила його. 

— Дядько Андрій, — кинулася вона до нього, обіймаючи так, ніби не бачила його цілу вічність. Андрій відчув, як у серці щось знову запалилося. Він пригорнув її до себе, відчуваючи тепло її маленького тіла. 

— Що ти тут робиш, маленька метелице? — спитав він, усміхаючись. 

— Я ловлю листочки! Хочеш зі мною? — запропонувала вона, простягаючи руку. Андрій не міг відмовити. Вони разом бігали по парку, ловлячи листочки, сміючись і граючи. В кожному її слові, у кожному сміху він відчував, як відходять всі його тривоги на задній план. Після гри вони сіли на лавочку, і Андрій витягнув з кишені невеликий пакетик з печивом. 

— Ось, це для тебе, — сказав він, дивлячись, як Надійка з нетерпінням розкриває його. 

— Дякую, дядько Андрій! А можна я поділюся з мамою?, — з щасливою усмішкою спитала дівчинка, відкушуючи шматочок. 

— Можна. Андрій дивився на цю маленьку принцесу й думав про те як вона схожа на Риту. Й мабуть він би все віддав, щоб це була їх спільна донька. 

— Дядько Андрій, ти завжди будеш зі мною, правда? — раптом запитала Аня, повертаючись до нього з серйозним виразом обличчя. Чоловік не знав, що відповісти на таке питання. Але ж вона ще зовсім дитина. Тому він промовив: 

— Завжди, маленька, — заспокоїв він. дівчинку, відчуваючи, як сльоза наповнює його очі. 

— Завжди. 

— А ти знаєш, дядьку Андрію, — сказала раптом дівчинка, серйозно нахилившись до нього, — я хочу, щоб ти був моїм татом. 

Ти завжди такий добрий до мене. Ці слова вдарили, як грім серед ясного неба. Андрій відчув, як у душі щось заворушилося. Він не був її батьком, але в той момент зрозумів, що його любов до цієї дитини починає зростати. Вона заповнила ту порожнечу, що мучила його так довго. — Надійко, я не можу бути твоїм татом, але я завжди дбатиму про тебе. Вона усміхнулася, і в її очах з'явилася радість. Андрій знав, що в цю мить між ними виникло щось більше, ніж просто дружба

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍