Читати книгу - "Острів Білої Сови"

вмерти з голоду, коли закінчуються всі продовольчі запаси.

Місцеві жінки вели ділові переговори між траперами й автохтонним населенням, допомагали здійснювати обмінні операції… Трапер часто не обмежувався однією жінкою, міг мати двох чи навіть трьох. Усе залежало від того, чи міг він їх забезпечити. Деякі трапери «осідали» в тих краях назавжди, а деякі, заробивши добру копійку, поверталися назад у Францію, покинувши всіх своїх жінок і дітей, котрі й утворили перше покоління метиської спільноти, яка з невідомих причин узяла собі ім’я одного з тотемів місцевого роду, тобто назвала себе людьми Білої Сови. Їхні родинні поселення розташовувалися на материку вздовж узбережжя, а їхні території кочівлі поширювалися і на острови. Спільнота розросталася, і деякі сім’ї осідали на островах, перекваліфікувавшись на рибальство, бо приблизно в цей час почався «рибальський бум». Сюди мігрували ірландці, оселялися на південь від метисів і по материку, і на островах. Тоді це був рай для рибалок: тут водилася незліченна кількість тріски, на яку в Європі був величезний попит.

Отже, на відміну від перших європейців-французів, ірландці цікавилися рибальством. Вони не заходили вглиб материка. Ірландці приїжджали сім’ями, тож рідко одружувалися з місцевими жінками.

З певних причин острів Білої Сови заселили саме вони. І протягом тривалого періоду там був місцевий торговельний центр. Власне, там не стільки купували й продавали, скільки обмінювалися: шкурки на рибу, рибу — на шкурки.

Ірландці й метиси активно торгували і спілкувалися між собою, але майже не змішувалися. Тим більше, що адміністративна субординація у них різна: вони підпорядковуються різним державним територіально-адміністративним органам. Люди Білої Сови не ставляться ревниво до того, що на острові їхньої покровительки живуть не вони. «Так сталося», — знизують вони плечима.

Про справжню сову, яка живе в гнізді над хатиною лікаря, вони не чули. Це вже не їхній фольклор.

— Ну, що ж… Що будемо робити? — спитала Софія, навіть не уявляючи, що порадити членам Ради. — Отже, спершу уявімо собі антропологів, які приїдуть сюди, і те, що їх цікавитиме. Їх цікавитиме екзотика. І чим більше екзотики ви їм покажете, тим буде краще. Вам треба зробити шоу… Але так зробити, щоб вони не здогадалися, що це шоу. Ясно?

— Ясно! — в один голос відповіли чоловіки.

— Записуйте! — наказала Софія, просто щоб відтягнути час. Чоловіки почали поспішно шукати папір і ручку і, природно, не знайшли.

— Ну, добре, записуватиму я. Це буде ваша інструкція. Ясно?

— Ясно.

— Її треба буде уважно прочитати і чітко дотримуватися.

— Ясно!

— Отже, що цікавитиме антропологів? Насамперед: як ви полюєте і як ви рибу ловите… До речі, як?

— Як, як? Як усі… — відповіли чоловіки.

— Е ні, любі мої. Їх цікавитиме, що ви робите не так, як усі… Де ваші дідівські пастки, капкани, гачки і що там іще у вас є?

— Та ми вже давно ними не користуємося…

— Витягайте все на світ Божий, почистіть, помастіть, полатайте, поремонтуйте і розкладіть на полички так, неначе ви щодня ходите з усім цим на полювання і риболовлю…

Чіф кивнув головою.

— Хтось пам’ятає, як цим користуватися?

Чоловіки перезирнулися…

— Та ми лише в дитинстві робили це разом з дідусями.

— Отож-бо! Коли прийдуть антропологи, ви повинні їм усе розказувати так, неначе ви цим користуєтеся щодня. І щоб у них навіть сумніву не закралося. Ясно?

Чіф кивнув.

— Далі… Що ви їсте?

— Як що? Те, що й інші…

— Мабуть, чіпси, пиво, кетчуп і бургери?

Чоловіки вже самі відчули, що харчуються «неправильно».

— Не годиться. Як приїдуть антропологи, ви мусите мати при собі в’ялене м’ясо, солену рибу…

Софія включила в інструкцію і форму одягу, інтер’єр будинків, «дизайн» могил на кладовищі.

— Що ще? — задумалася вона.

— Ви казали ритуальчик придумати… — обережно натякнули їй люди Білої Сови.

— Ну, з цим буде складніше… Я з ритуальчиків не експерт. Мій єдиний ритуальний досвід — це участь у вертепі… Та й то в далекому дитинстві. І лише один раз. Так що, вибачайте… — чоловіки розчаровано дивилися на неї. — Стоп! — осяйнуло її. — А давайте зробимо метиський вертеп!

Очі Софії загорілися. Чоловіки ще не розуміли, про що йдеться.

— Я маю на увазі різдвяну виставу, з якою ви нібито ходите від хати до хати.

— А-а, — здогадалися ті.

— Головне — поводитися так: натякніть антропологам, що ви таке маєте, а коли вони вас попросять це показати, відмовляйтеся… Мовляв, ви ніколи цього не робите «на замовлення», а лише виконуєте як різдвяний ритуал і тільки на Різдво. Як сакральне дійство. Так, так, слово «сакральне» тут ключове. Тоді вони попросять вас розказати про те, що діється у різдвяній виставі. І тоді ви, зціпивши зуби, неохоче погодитеся показати її. Ясно?

— Ясно.

— Коли приїжджають антропологи? — спитала Софія.

— У четвер!

— О’кей! Завтра приходьте по сценарій, післязавтра репетиція!

Чоловіки слухняно кивнули. Справу було завершено.

— Ну, і що ти робиш? — докірливо спитав Роберт Софію, коли люди Білої Сови пішли з хати, тримаючи інструкцію, як «священний предмет».

— Я конструюю нову ідентичність, Роберте. Я — Деміург! — пафосно промовила Софія і сама в це повірила.

Як і було домовлено з отцем Боніфацієм, Софія прийшла до церкви святого Альфонса у вівторок. У неї трохи гула голова після безсонної ночі: до ранку сценарій метиського вертепу було написано і благополучно передано через посланця на розучування. Софії вдалося поспати кілька годин уранці, але цього було явно недостатньо.

Софія тим не переймалася. Вона не хотіла нарікати, бо з жахом згадувала ті часи, коли їй нічого було робити на цьому острові. «І не такий він уже й осоружний! — думала вона. — Навіть дуже цікавий! Дивно, як я цього раніше не помічала…».

В кімнатці, яку їй виділив отець Боніфацій, було прохолодно і затишно.

Софія ввімкнула собі органну музику і почала сканувати метричні книги народження мешканців острова Білої Сови. Як вона й постановила собі минулого разу, вона самовільно взялася копіювати книгу ХХ століття.

Сканування ішло швидше,