Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

моя робота. А чим займаєтеся ви? Яка ваша робота?

— Я — науковець-біохімік, працюю в Оксфорді.

— Ти не просто «вештаєшся» в Лондоні Єлизаветинської доби, татку. Ти вже маєш одну сторінку з Ешмол-782, — сказала я, несподівано збагнувши, що він тут робить. — Ти шукаєш решту манускрипту. Я опустила дерев’яну балку-тримач для свічок. Астрономічний посібник маестро Габермеля зручно вмостився поміж двох свічок. Ми мусили переховувати його кожного дня, бо кожного дня Джек його знаходив.

— Яка іще сторінка? — якось підозріло невинно спитав батько.

— Сторінка, на якій зображене алхімічне весілля. Вона — з манускрипту, що зберігається в Бодлійській бібліотеці. — Я розкрила посібник. Він був абсолютно нерухомий, як я й передбачала. — Ось поглянь, Метью.

— Класна штука, — присвиснув батько.

— Та ви ще її мишоловки не бачили, — стиха мовив Метью.

— А що вона робить, ця штука? — І мій батько прихилився ближче, щоб краще роздивитися посібник.

— Це — математичний інструмент для визначення часу і стеження за астрономічними явищами, наприклад фазами місяця. Коли ми були у Празі, він почав рухатися сам по собі. Я гадала, що то він реагує на когось, хто шукав мене та Метью, але тепер мені спало на думку: а чи не реагує він на тебе, бо ти шукаєш манускрипт? — Пристрій і досі час від часу оживав, і його коліщата ні з того, ні з сього починали рухатися. Усі у нашому домі звали його «відьмацький годинник».

— Може, мені піти книгу принести? — спитав Метью, підводячись.

— Та не треба, — відповів мій батько, кивнувши йому рукою сідати. Не треба поспішати. Ребека знає, що мене слід чекати лише через кілька днів.

— Значить, ти будеш тут, у Лондоні?

Батькове обличчя пом’якшало. Він кивнув.

— А де ви зупинилися? — поцікавився Метью.

— Тут! — обурилася я. — Він зупинився тут. — Після стількох років без батька випускати його з поля зору було для мене просто немислимим.

— Ваша донька дотримується суворих поглядів стосовно неприпустимості для членів її родини селитися в готелях, — сказав Метью з іронічною посмішкою, вочевидь, пригадавши мою бурхливу реакцію на його пропозицію поселити Маркуса та Міріам в готелі коледжу Казеновія. — Ясна річ, ми радо поселимо вас у себе.

— Я зняв кімнати на іншому боці міста, — сказав батько, вагаючись.

— Залишайся, — сказала я і міцно стиснула губи, щоб не розплакатися. — Будь ласка. Я так багато хотіла у нього спитати, так багато запитань назбиралося в мене, на які лише він міг дати відповідь.

— Гаразд, — погодився нарешті батько. — Було б здорово постирчати тут із тобою деякий час.

Я хотіла було віддати йому нашу кімнату, оскільки Метью не зміг би заснути, коли у домі чужинець, а я сама легко могла вмоститися на підвіконні, але батько відмовився. Нарешті П’єр погодився поступитися своїм ліжком. Я стояла на сходовому майданчику і заздрісно слухала, як Джек із батьком про щось заповзято торохтять, мов старі друзяки.

— Гадаю, що Стівену нічого не бракує, — сказав Метью, ніжно беручи мене за талію.

— А тобі не здалося, що він у мені розчарований? — уголос спитала я.

— Хто? Твій батько? — отетеріло витріщився на мене Метью. — Господь з тобою!

— У мене таке відчуття, що йому трохи некомфортно.

— Коли Стівен поцілував тебе на прощання кілька днів тому, ти була іще дитинчам. Він просто приголомшений, от і все.

— А чи знає він, що має статися з ним та мамою? — прошепотіла я.

— Не знаю, серденько, але мені здається, що знає. — Метью легенько потягнув мене до нашої спальні. — Ходімо спати. А завтра вранці буде видніше.

Метью виявився правим: наступного дня батько виглядав спокійнішим і більш невимушеним, хоча, схоже, він не виспався. Не виспався й Джек.

— А у цього хлопчика завжди такі страшні кошмари? — спитався він.

— Вибач мені, будь ласка, що він не давав тобі спати, — почала виправдовуватися я. — Переміна завжди збуджує його і тривожить. — Зазвичай, про нього піклується Метью.

— Я його бачив, — сказав батько, сьорбаючи трав’яний чай, який заварила Енні.

Отака була проблема з моїм батьком: він усе бачив. Його спостережливість змушувала вампірів червоніти від сорому. Та хоча я й мала до нього сотні запитань — про мою матір та її магію, про Ешмол-782 — усі вони якось зблякли та зів’яли під його спокійним мудрим поглядом. Час від часу він питав у мене про щось тривіальне. Чи навчилася я грати в бейсбол? Чи вважаю Боба Ділана генієм? Чи навчили мене ставити намет? Запитань про нас із Метью він не ставив, не питав, до якої школи я ходила, де навчалася після школи і чим зараз заробляю на життя. Тому через те, що з його боку не відчувалося якогось особливого інтересу, мені й самій було незручно проявляти ініціативу і розпитувати його про складні речі. Наприкінці нашого першого спільного дня я мало не розплакалася.

— Чому ж він не хоче серйозно зі мною порозмовляти? — сердито спитала я, коли Метью розв’язував мені корсет.

— Бо надто зайнятий тим, що слухає тебе. Він антрополог, тобто професійний спостерігач. А ти — єдиний історик у родині. Тобто запитання — це твоя сильна сторона, а не його.

— Із ним я почуваюся ніяково, у мене язик починає заплітатися, і я просто не знаю, з чого почати. А коли він сам заговорює зі мною, то завжди на якісь химерні теми, типу чому впала якість гри у бейсбол і хто в цьому винен.

— Саме про це й розмовляв би батько з донькою, яку щойно почав брати з собою на бейсбольні ігри. Стівен не знає, що йому не доведеться бачити, як ти зростатимеш і дорослішатимеш. Він просто не усвідомлює, скільки часу залишилося йому бути з тобою.

Я важко опустилася на край ліжка.

— Він був палким вболівальником команди «Червоні шкарпетки». Пам’ятаю, мама казала, що осінній семестр 1975 року був найкращим періодом його життя, бо тоді вона завагітніла мною, а його улюблена команда вийшла до фіналу, хоча Цинцинатті все одно в кінцевому підсумку здолало Бостон.

Метью стиха розсміявся.

— Гадаю, що весняний семестр виявився іще кращим.

— А хіба «Шкарпетки» того року перемогли?

— Ні. Переміг твій батько,