Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

а потім уже вирішить, чи ти поїдеш до нього, чи він виїде з Росії. Я так розумію, у будь-якому разі він не схоче жити окремо від тебе.

— Так. Я сподіваюся, що йтиметься про два-три тижні. А потім я заберу тебе, — пообіцяв я Моніці. Вона чомусь спохмурніла.

— Це через ту полячку? — спитала несподівано.

— Що? Полячку? — я подивився на Єлизавету Павлівну. Вона знизала плечима:

— Ну, я ж думала, що у вас там усе всерйоз, готувала дитину. Казала, що у тата, можливо, з’явиться нова родина.

— Агнешка не хоче, щоб я приїздила? — спитала Моніка. Спокійно, без сліз, без образ. Наче доросла.

— Моніко, я не знаю, чого хоче та бідна дівчина, але мене це не хвилює. Те, що писали про нас газети, — брехня.

— Як? І що, у мене не буде братика чи сестрички? — розчаровано спитала Моніка.

— Ні, не буде. Принаймні не пані Агнешка їх народить. Мо, я чесний із тобою. Я заберу тебе, щойно розкрию справу, за яку дав слово.

— А що за справа?

— Я мушу знайти одну дівчину.

— О! Вас попросив її батько? Це як у тій історії про дівчину, продану до Австрії! Чи про доньку англійського інженера? — Очі у Моніка запалали цікавістю.

— Так, попросив батько. Її викрали в Харкові. Батько зробив мені велику послугу, фактично врятував від тюрми, я пообіцяв знайти дівчину і мушу дотриматися слова.

— А хто він, той чоловік?

— Один землевласник із Сардинії.

— То та дівчина італійка? Як мама! А як її звати?

— Альчеста.

— Альчеста. Гарне ім’я! Дуже гарне! — Моніка усміхнулася. — Вона — красуня?

— Я її не бачив особисто, але судячи з портрета — так.

— У тебе є її портрет? А можна подивитися? — Моніка аж на місці всидіти не могла, так зацікавилася. Оченята палали, мені знайома була ця цікавість.

— Так, зараз покажу. — Приніс портрет авторства Чуванова. Усі дівчата почали його роздивлятися.

— Та вона красуня! — сказала Єлизавета Павлівна. — Іване Карповичу, це вам щастить, чи ви беретеся розшукувати виключно красунь?

— Ти можеш у неї закохатися. — Моніка не питала, просто говорила, що є така можливість.

— Мені треба просто її знайти і відправити до батька, який чекає. — Я чомусь зніяковів.

— І ти знаєш, де шукати?

— Її викрали в Харкові. Спробую розпитати тамтешню поліцію, яка чомусь не схотіла розслідувати справу.

— Поліція причетна?

— Моніко, аби про щось говорити, треба побувати на місці, поговорити з людьми. Зараз же нічого не зрозуміло, крім того, що викрадення сталося майже рік тому і тепер його розкрити буде значно важче.

— Але ти зможеш, тату, — впевнено сказала Моніка. — А удвох ми б зробили все ще швидше!

Усі усміхнулися і подивилися на неї.

— Поки що зосередимося на тому, як доплисти до Англії, — запропонував я.

— Добре. А на Гібралтарі живуть мавпи. Це єдине місце в Європі, де вони живуть! — доповіла Моніка і почала розповідати про місцеві цікавинки. Я тільки дивувався, як вона все пам’ятала.

Десь за дві години припливла Любушка.

— Ледь вибила дозвіл. Доведеться ризикувати, Ваню. Кажуть, німці полюють за караваном кораблів, який пливе з Південної Африки. Начебто не мусять цікавитися такою дрібною дичиною, як ми, але, знаєте, поки чекаєш на лося, чому б не підстрелити й ховрашка? То як, пливемо?

— А що про французів чути? — спитав я. Аби сам, поплив би без вагань, але з Монікою зробився дуже обережним.

— Шукають вас. Звинуватили у вбивстві громадянина Іспанії, тепер іспанська поліція за вами теж полює.

— Зачекайте, яке вбивство? Я нікого не вбивав!

— Тіло морозивника знайшли у будинку. Там якась темна історія, бо сусіди чули крики, але французи твердять, що криків не було, а бідолаху вбили ви перед тим, як утекти.

— Брешуть.

— Не сумніваюся. Їм просто легше шукати вбивцю.

— Треба плисти. Інакше тата можуть арештувати,— сказала Моніка. І тут із нею важко було не погодитися.

Ми відпливли увечері, щоб вийти в океан вже у темряві. Пливли без вогнів, ховалися. Дорослі по черзі чергували на носі, щоб побачити чи почути попереду кораблі. Моніка попросилася зі мною. Сиділа на руках і уважно прислухалася. Не починала розмов, не жалілася, що нудно, не засинала. Я знову дивувався, як рано подорослішало це дитя.

Після чергування я не спав, прислухався, готовий підхопитися, забрати Моніку і бігти до шлюпки. Прийшла Кейт, удень у нас не вийшло, бо я не хотів нікого бентежити. Тепер же спочатку нічого не виходило, бо я прислухався і чекав тривоги через можливу появу німецького підводного човна. Але потім Кейт зуміла