Читати книгу - "Трилогія смерті"

ще вам відомо?

— Чудно, втім, усі ці жінки, з різноманітними прізвищами, покладені разом ув одну могилу, — в меморіальну споруду з вісьмома полицями для восьми членів сім’ї.

— Але вони не були поєднані сімейними узами! — доповнив Фріц.

— Чудно, — зациклився Грей, — дивно.

Я заметушився, наче обпечений блискавкою.

— Почекайте, — зашепотів я.

Фріц, і Крамлі, й Генрі дружно озирнулися на мене.

Грей підвів засніжені брови.

— Та-а-ак! — відреагував він, зробивши два зайві протяжні склади. — І?

— Склеп? Сімейна усипальня? Має ж бути десь ім’я, закарбоване на портику. Ім’я, висічене у мармурі?

Грей перебирав картки, змушуючи нас чекати.

— Реттіґан, — прорізався його голос.

— Ви певні?

— Я жодного разу не…

— Ще б пак, ми знаємо! Повторіть ще раз ім’я!

Усі затамували дихання.

— Реттіґан, — його холодний голос скидався на сталевий капкан. Ми видихнули. І я врешті-решт сказав:

— Вони не можуть усі бути у тому склепі.

Грей заплющив очі.

— Я…

— Знаю, знаю, — поквапом мовив я. І прикипів поглядом до своїх друзів. — Думаєте про те, що й мені спокою не дає?

— Ісусе Христе, — проторочив Крамлі. — Хай тобі трясця. А ви б не могли вказати, як можна дістатися до поховальні Реттіґан?

Грей нашкрябав у записнику малу: «Відшукаєте легко. Перед входом красуються свіжі квіти. Двері гробниці відчинені. Завтра там відбудеться відправа за упокій».

— Кого ховатимуть?

Ми усі закам’яніли в очікуванні, заплющивши очі й думаючи-гадаючи, якою буде відповідь.

— Реттіґан, — відповів Грей, ледь помітно усміхаючись. — Таку собі Констанс Реттіґан.

Розділ сорок п'ятий

Хлющало так, що кладовище захлиналося в тому проливному потоці. Здіймаючись електрокаром, ми роззиралися то туди, то сюди, вловлюючи по боках різноманітні монументи. Дощовиця геть розмила стежку попереду. Я не зводив ока з мали, що лежала на моїх колінах, поміченої стрілкою і назвою потрібної ділянки. Ми спинилися.

— То тут, — запитав Крамлі. — Сади Азалій? Ділянка під номером шістнадцять. Неопалладінська споруда.[231]

Запону дощу віднесло вітром, наче портьєру, розсунуту врізнобіч, й у спалаху блискавки нам удалося запримітити витончений склеп з палладіанськими колонами, по обидва боки якого височіли розчахнуті металеві двері.

— Про всяк випадок, а то раптом будь-якої миті їй захочеться піти, — метикував Генрі. — Вона, мабуть, так і зробила. Чи то люд так припрошує всередину. Ох ця Реттіґан!

Дощ ущух, забрався з поривом вітру, тож гробниця вичікувала, поки грім не прокотиться периметром цвинтаря. Відчинені двері двиготіли.

Крамлі заледве чутно мовив:

— Ісусе Христе! Та Констанс поховала себе. Прощаючись то з одним ім’ям, то з іншим, і так пішло-по’їхало. Рік за роком. Коли вона обрубувала кінці з однією грою, покінчувала з одним обличчям, однією маскою, то миттю винаймала гробницю й усамітнювалася там. І от тепер, отримавши нову роль від Фріца, вона, ймовірно, остаточно вбиває свої попередні «я». Не ступай туди, Віллі.

— Зараз вона всередині, — сказав я.

— Оце так лажа! — завівся Крамлі. — То твоя триклята інтуїція?

— Аніскілечки! — стрепенувся я. — Триклята здогадка. Її треба рятувати, — після цих слів я виліз із машини.

— Вона мертва!

— Хай там що, я її врятую!

— Дідька лисого! — розрипівся Крамлі. — Ти заарештований! Сунь назад у машину!

— Твої слова, звісно, закон для мене, але ти ж і мій друг…

Мене затопило потоком холодної води.

— До біса все, нехай котиться під три чорти! Роби, що хочеш! Біжи, тупе створіння! Ми чекатимемо на тебе внизу. Я б радше крізь землю провалився, ніж сидів тут у машині, спостерігаючи за тим, як твоя макітра прожогом вилітатиме з тих клятих дверей. Знаєш, де нас знайти! А щоб ти сказився!

— Постривай! — скрикнув Фріц.

— Не дочекаєшся!

Фріц пожбурив невеличкою пляшкою, поціливши мені в груди.

Я стояв на місці, дилькочучи від зимного проливню, довго не спускаючи ока з Фріца: Крамлі ж за той час із лайкою поволі вибирався з авта.

Ми стовбичили посеред громаддя погребального поля, побіля відчинених залізних воріт і розчахнутих дверей склепу. Здавалося, що дощ от-от вийме з могил усі тіла, вимиє їх із лона землі. Заплющивши очі, я вицмулив трохи горілки. Відтак прошепотів:

— Готовий чи ні, а нам пора туди!

— А щоб тобі добре було! — процідив Крамлі.

Розділ сорок шостий

То було темне, буряне повечір’я.

«Боже мій, — подумав я, — невже знову?»

Тупання підошов. Репет. Блискавка, грім кілька ночей тому.

І тепер, Боже мій, відбувається те саме!

Небесні ворота розчинені, водяні потоки просочили темінь, і от я стою тут, побіля холодного склепу, де втаївся хтось несповна розуму, а може, навіть покійний.

— Зостановися, — сказав собі я.

Доторк.

Зовнішні двері рипнули. Внутрішні — заскрипіли.

Ми завмерли побіля входу в мармурову гробницю; здавалося, що сонце зникло назавше, без вороття, а дощ ніколи не вщухне.

Було геть темно, лише три блакитні церковні свічки, невеликі, ледь сяяли, язики вогників хилиталися від дверного протягу. Ми прикипіли поглядом до саркофага внизу, праворуч од нас.

На ньому виднілося ім’я Голлі. Утім, віко хтось скинув, та й усередині було порожньо, якщо не враховувати порохна.

Ми глянули вище, на ще одну полицю.

Надворі спалахнула блискавка, далі дощило. Забурчав грім.

На черговій полиці у мармурі було висічено ім’я Моллі. Одначе знову за рибу гроші: ні кришки на саркофазі, ні тіла всередині.

Прочинені двері позаду нас заливало дощем, ми ж поступово підняли очі на сусідню, потім на ще вищу полиці з мармуровими ящиками. Побачили там імена Емілі та Поллі. Вдалось одразу вловити й те, що один із ящиків не був заповнений. Трусячись, я потягнувся до верхнього вмістища, щоби перевірити його. І цього разу мої пальці знову ж таки не намацали нічого, крім повітряної пустки.

Голлі, Поллі, Моллі та Емілі, тіла яких ми так і не зуміли побачити в освітленні блискавиць, жодних решток.

Я мотнув оком на крайню коробку, а тоді почав тягтися до неї, однак дещо завадило цьому — то було віддалене зітхання, холодний пронизливий плач. Опустивши руку, я подивився на Крамлі. А він підняв очі на останній саркофаг і зрештою мовив:

— Молодший, не відбиратиму в тебе хліб.

То було останнє глибоке заковтування повітря у полоні темені.

— Що ж, — сказав Крамлі, — усі виходимо.

Усі позадкували надвір ув обійми шамотіння дощу. Побіля дверей Крамлі озирнувся на своє безтямне дитя, вклав у мої руки ліхтарик, кивнув, ніби зичив доброї вдачі, й забрався геть.

Я залишився наодинці.

Потягнувся назад. Ліхтарик упав. Я теж заледве не звалився з ніг. Намацати згубу вдалося далеко не відразу, моє серце шалено стукотіло разом із тремтливим пучком світла.