Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Я звелів Умслопогасові почекати, нашвидкуруч одягнувся і пішов із ним до кімнати сера Генрі, де зулус від слова до слова повторив свою історію. Обличчя сера Генрі змінилося, коли він слухав це.

— Святі небеса! — вигукнув він. — Я спав, а Нілепту мало не вбили — і все через мене! Зорайя — небезпечний ворог! Краще було б, аби Умслопогас убив її на місці!

— Так, так! — вимовив зулус, — не бійся. Я ще вб’ю її. Я дочекаюся зручної нагоди!

Я нічого не сказав, але мимовільно подумав про те, скільки було б врятовано людських життів, якби Зорайю спіткала доля, яку вона готувала своїй сестрі! Подальші події показали, що я мав рацію.

Умслопогас пішов снідати, а я і сер Генрі розмірковували. Він був дуже роздратований діями Гуда, якому, на його думку, не можна більше довіряти, оскільки він відпустив Зорайю, замість того, щоб віддати її в руки правосуддя. Він говорив про Гуда дуже різко.

Я промовчав, думаючи, що ми вміємо жорстоко засуджувати слабкості інших і з ніжністю ставимося до власних.

— Справді, друже, — сказав я йому, — слухаючи вас, важко повірити, що вчора ви мали розмову з цією дамою, яку сьогодні засуджуєте, і самі майже не могли встояти проти її чарівності, незважаючи на те, що кохаєте і любі прекрасній і найніжнішій жінці в цілому світі! Припустіть, що Нілепта намагалася б убити Зорайю, і ви спіймали її, і вона просила б вас не виказувати її. Могли б ви з легким серцем вести її на публічну ганьбу і віддати на спалення? Подивіться на все очима Гуда, перш ніж називати давнього друга негідником!

Сер Генрі вислухав мої слова і відверто зізнався, що був жорстокий до Гуда. Прекрасна риса характеру Куртіса — він завжди готовий визнати, що був несправедливий!

Хоча я захищав Гуда, але все-таки чудово розумів усю справу і знав, що він потрапив у велику халепу! Була дика, божевільна спроба вбивства, і він випустив із рук убивцю, дозволивши обеззброїти себе. Він легко міг стати її знаряддям, а що могло бути жахливішим за це? Але кінець можливий один: Гуд зробив їй послугу, вона, звичайно, відвернулася від нього, і він знову завойовуватиме втрачену самоповагу! Поки я обмірковував усе це, пролунав крик у дворі, я розрізнив голоси Умслопогаса й Альфонса. Один люто лаявся, другий репетував. Я побіг туди і побачив кумедне видовище. Маленький француз бігав подвір’ям, а за ним, як мисливський собака, ганявся зулус… Коли я підійшов до них, Умслопогас устиг спіймати Альфонса, підняв його за ноги і проніс кілька кроків, прямо до густого квітучого чагарнику, покритого колючками, квіти якого трохи нагадували гарденію. Незважаючи на крики і благання француза, зулус спокійно кинув його в чагарник, тільки литки та п’яти ніг залишилися стирчати. Задоволений своїм учинком, зулус склав руки і стояв, похмуро поглядаючи на дригання Альфонса і слухаючи його крики.

— Що ти робиш? — сказав я. — Ти хочеш убити його? Тягни його зараз же з куща!

Зулус скорився, схопивши нещасного Альфонса за кісточки ніг так сильно, що я боявся, чи не вивихнув він їх, і одним поштовхом визволив його з гущавини чагарнику. Смішно було дивитися на Альфонса! Усе вбрання його всіяли колючки, він був до крові подряпаний ними, лежав на траві, волав і качався. Нарешті він устав, проклинаючи Умслопогаса, присягаючись героїчною кров’ю свого діда, що отруїть його і помститься за себе. Потім я дізнався про суть справи. Традиційно Альфонс готував юшку Умслопогасу, яку він з’їдав замість сніданку в кутку двору. Ця юшка, за звичаєм батьківщини зулуса, готувалася з гарбуза, і він сьорбав її дерев’яною ложкою. Але Умслопогас, як усі зулуси, не любив риби, вважаючи її водяною змією. Альфонс, жвавий і веселий, чудовий кухар, полюбляючи витівки і жарти, вирішив примусити його їсти рибу. Він накришив дрібно рибу і зміщав її з юшкою зулуса, який і з’їв її всю, не помітивши риби. На біду, Альфонс не зумів стримати своєї радості і заходився скакати і стрибати коло дикуна, поки Умслопогас не запідозрив щось і після уважного обстеження залишків юшки відкрив “нову витівку буйволиці” і розрахувався з французом по-своєму.

Добре, що Альфонс не зламав собі шию, падаючи в чагарник! Я здивувався, що він дозволив собі новий жарт, хоча знав із досвіду, що “чорний пан” не любить жартувати.

Інцидент сам собою був неважливий, але я розповідаю його через те, що він спричинив вельми серйозні наслідки.

Витерши кров і помившись, Альфонс пішов, проклинаючи Умслопогаса, щоб отямитися і повернути собі звичний веселий настрій. Коли він пішов, я прочитав зулусові лекцію і сказав, що мені соромно за нього.

— Ох, Макумазане, — заперечив він, — ти не сердься на мене, бо тут мені не місце! Я знудився до смерті, скучив пити, їсти, спати і слухати про кохання! Я не люблю це життя в кам’яних будинках, яке віднімає силу людини і перетворює її кров на воду. Я не люблю білий одяг зніжених жінок, звуки труб і яструбині полювання! Коли ми билися з мазаями у краалі, тоді було варто жити, а тут ні з ким і битися, Я починаю думати, що помру від нудьги і не підніму більше свою Інкозі-каас!

Він узяв сокиру і довго та сумно