Читати книгу - "Господиня"

— Ні, будь ласка, — благала вона. — Тільки не це знову!

— Ш-ш-ш, — пробурмотів Док. — Славо? А я Док. Ніхто й пальцем вас не зачепить. З вами все буде гаразд.

Я відступила у тінь.

— Не називайте мене так, — схлипувала жінка. — Це не моє ім’я! Це її ім’я, її! Не вимовляйте його більше!

Я помилилася з іменем.

Мел одразу ж заповзялася мене захищати: «Ти тут ні до чого. Слава — нормальне ім’я для людини».

— Добре, більше не буду, — пообіцяв Док. — А як звати вас?

— Я… я не знаю! — застогнала вона. — Що сталося? Ким я була? Не змушуйте мене ставати ще кимсь, — вона металася й крутилася на ліжку.

— Заспокойтеся, все буде гаразд. Обіцяю. Вам ніким не доведеться ставати, хіба що собою. І ви згадаєте своє справжнє ім’я. Пам’ять повернеться.

— Хто ви? — вигукнула жінка. — Хто вона? Вона така, якою… колись була я. Я бачила її очі!

— Я — Док. І я людина, як ви. Бачите? — він підставив очі під промені й покліпав повіками. — Ми — це ми. Тут чимало людей. Вони вам зрадіють.

Вона знову здригнулася.

— Люди! Я боюся людей.

— Ні, ви їх не боїтеся. Це та істота, що була у вашому тілі, їх боялася. Вона була душею, пам’ятаєте? А тепер згадайте, що було до неї? Ви були людиною, і тепер ви знову людина.

— Я не можу згадати свого імені,— з панікою в голосі зронила жінка.

— Я знаю. Скоро саме згадається.

— Ви лікар?

— Так.

— Я також… вона також… цілителька. Це як лікарка. Її звали Славна Пісня. А хто я?

— Скоро ми дізнаємося. Обіцяю.

Я ковзнула до виходу. Нехай Докові допомагають Труді або Гайді. Хтось, чиї очі заспокоять жінку.

— Вона не людина! — тривожно прошепотіла жінка до Дока, крадькома позираючи на мене.

— Вона наш друг. Не бійтеся її. Вона допомогла мені вас повернути.

— А де Славна Пісня? Вона боялася. Там були люди…

Поки жінка не бачила, я позадкувала в коридор. Однак я чула, як Док відповів на її запитання:

— Вона житиме на іншій планеті. Ви пам’ятаєте, звідки вона прилетіла?

З імені я здогадувалася, що вона відповість.

— Вона була… кажаном. Літала… Співала… Я пам’ятаю… Але це було не тут. Де я?

Я поспішила по допомогу. У великій печері з городом було ясно — і це мене здивувало, тому що голосів чути не було. Зазвичай спочатку долинають голоси, а потім уже виходиш на світло. Зараз день. Тут мають бути люди — бодай хтось, хто просто проходить повз…

Я ступила під полуденне сонце — величезна печера була абсолютно порожня.

Свіжі темно-зелені вусики бокастих динь здавалися темнішими за пересохлу землю. Стояла повна води діжка, вздовж грядок лежали шланги. Але не було нікого, щоб запустити примітивний механізм. Він одиноко нидів на краєчку поля.

Я зупинилась і прислухалася. У величезній печері панувала тиша, і тиша ця здалася зловісною. Куди всі поділися?

Може, евакуювалися без мене? Мене прошили страх і біль. Але люди б ніколи не втекли без Дока. Ну звісно, вони б нізащо не кинули Дока. Мені кортіло метнутися назад до лікарні, щоб пересвідчитися, що Док досі там, нікуди не зник.

«Дурненька, без нас вони не підуть — ні Джаред, ні Джеймі, ні Іян».

«Твоя правда. Як завжди. Нумо… подивимося, що там робиться на кухні?»

Я скочила на ноги й побігла вздовж тихого коридору, а занепокоєння моє зростало. Може, це все витвір моєї уяви, бо я не чула нічого, крім голосного стукоту в скронях. Ну звісно, повинна ж я чути бодай якісь звуки! Треба просто заспокоїтися, відсапатися…

Та коли я прибігла на кухню, виявилося, що й тут порожньо. Людей немає. На столах — тарілки з недоїденим обідом. Арахісове масло, залишки свіжого хліба. Яблука та бляшанки з теплою газованою водою.

Шлунок нагадав мені, що сьогодні я ще нічого не їла, але відчуття страху було дужчим за голод.

«А що… що як ми запізнилися з евакуацією?»

«Ні! — гаркнула Мел. — Ні, ми б обов’язково щось почули! Хтось би… або… Нас би шукали, нікуди б не пішли, поки не знайдуть. Шукачі б не здалися, поки не обнишпорили кожен закуток. Тож це щось інше».

«Може, вони шукають нас зараз».

Я розвернулася й кинулася до виходу, вдивляючись у кожну тінь. Треба попередити Дока. Може, нас у печерах тільки двоє. І слід чимшвидше забиратися геть.

«Ні! Не може бути, що їх більше немає!»

Джеймі, Джаред… їхні обличчя чітко стояли в мене перед очима, так ніби викарбувані на повіках.

А ще обличчя Іяна — його я додала від себе. Джеб, Труді, Лілі, Гіт, Джефрі.

«Ми їх повернемо, — заприсяглась я. — Вистежимо по одному й викрадемо! Я не дозволю