Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

наробити галасу в прямому й переносному значенні. Світова громадськість, яка раніше підтримувала Президента, зневірилася: він уже їй набрид своєю бездіяльністю, невмінням управляти та втраченими величезними перспективами розвитку держави. Ви ж знаєте — США, наприклад, уже тривалий час шукає нашому Президентові заміну…

Я це все знав. Я контролював кожний крок цих двох пауцяр, які, мабуть, попередньо домовившись, почали грати кожен свою гру. Якби той агент не зумів замінити гранату, мій конфідент зробив би це сам. Були й інші варіанти не допустити теракту. Але про них, можливо, колись розповім, як підемо на пенсію.

— Не треба бути видатним аналітиком, щоб зробити висновок: раз шумову гранату робили в нашому спецінституті, значить, один з пауцяр…

— Так, пане генерале, так. Другий пауцяра — наш з вами батько-командир, дорогий і улюблений голова, а по простому — товариш Берун. На чомусь Клютов його підкузьмив, пішли «тьорки», про щось домовилися, а потім наш вирішив зіграти свою гру. Тепер треба очікувати крутого протистояння. У Беруна великі сили, якщо тільки він встигне їх використати. У Клютова теж є через кого вплинути на Президента, щоб донести до нього свою версію подій, що відбулися. І взагалі, люди Клютова (а ми знаємо, хто вони) можуть першими зробити так, що Берун не встигне й пальцем поворухнути, як його звільнять. А потім його вже ніхто не слухатиме. Думаю, глава Секретаріату Талимеризіба разом з головним міліціонером країни Кривученком уже сидить у Президента в кабінеті, й обидвоє ліплять горбатого.

— А що, Президент уже в Києві? Ти ж казав — він у госпіталі, так злякався, що мало не…

— Ага, міг і наробити в штани, але обійшлося. Він уже на Банковій, оговтується від стресу й, мабуть, готується до

прес-конференції. Треба ж народу пояснити, чому він упав раніше, ніж граната пукнула в нього під ногами. А от у мене попереду значно складніше завдання — залишитися живим. Підготовлену для мене гранату навряд чи хтось підмінить на шумову. Те, що розповів перед «суїцидом» Дмитро Гнилюк, тепер знаємо лише ми зі слідчим Генпрокуратури. Та ще мій портативний магнітофон.

Зорій дістав з кишені маленький предмет, схожий на сім-картку з мобільного телефону.

— Ніколи перші особи не дають прямих злочинних вказівок. Те, що вони хочуть, повинні вгадувати близькі подільники, які й вчиняють злочини. У тих злочинах підозрюють перших осіб, але ще ніхто ніколи не довів їхньої провини. Іноді оточення перегинає палку, вислужуючись. Іноді ж спеціально підставляють перших осіб, коли ведуть свою гру. Коротше — наволоч… — полковник сконцентрував погляд на маленькому предметі, що тримав у руці. — Ось тут, у цьому чіпі, запис зізнання нині убієнного «терориста-хулігана». Це — копія. Але в разі чого вона теж може згодитися. Таких доказів у мене вже є чималенько. Стрьомно тримати цей скарб при собі, але без подібних матеріалів важко буде довести в суді злочинну діяльність Клютова, Бойченка, Назарова, Беруна та компанії.

— Ти віриш у те, що в нашій державі може бути справедливий суд?

— Вірю, — Зорій простягнув Шершуну чіп, — інакше навіщо ми тут? Невже лише для того, щоб випити по шість чашок чаю?

— По сім, — усміхнувся Шершун і поставив на блюдце перевернуту порожню чашку.

6

Переживав Зорій цього разу ще більше, ніж коли вперше на свій страх і ризик поїхав до Львова шукати скарб, про існування якого тоді тільки здогадувався. Але сьогодні полковник провів операцію з вилучення коштовностей, що залишалися в схованці, сам, без помічників. І все, здається, минуло тихо, без шуму і пилу, як казав Папанов. Даремно, значить, хвилювався.

Зорій, не доїхавши до Києва, знову прокрався до своєї «нори», де лежала схована частина скарбу. Залишив там привезені що

йно коштовності, прихопив кілька найпростіших на вигляд золотих виробів і, озирнувшись та не помітивши на околиці села жодної живої душі, почав пробиратися до свого автомобіля, який залишив за звичкою подалі від «нори» в переліску.

Рвучкий вітер налетів так раптово, що Богдан Данилович не встиг навіть подумати, де б сховатися від грози. Він знав, що такі вітри з чорними хмарами і громовицями минають за кілька хвилин. Але Зорієві було відомо й те, що за ті кілька хвилин буревій може накоїти багато лиха. І зараз шквал підхопив ще навіть до ладу не просохле після зими торішнє листя, і, шарпаючи й крутячи його, погнав до напіврозваленого тину, вдарився об нього, наче намагаючись звалити старі напівгнилі стовпці й лати.

Дощ не забарився. Кілька важких крапель упали на стежку, що вже встигла запилитися, а потім линуло як з відра. І тут же перед очима Зорія вперезав вогняний стовп! І від тріску розірваного навпіл неба чоловік, здалося, аж присів. Богдан пам’ятав: перебувати під деревами небезпечно — в них може поцілити блискавка. Мерщій відскочив убік і побіг туди, куди щойно шарахнула вогняна стріла. І нараз позаду знову — тр-р-р-ісь! Зорій упав — може, від страху, може, від сили звуку. Підняв голову, озирнувся. Розчахнуте дерево горіло…

На Богдана Даниловича щомиті вивергалася Ніагара. Він лежав у воді, не силкуючись навіть підвестися.

Хмари погнало на схід — туди, куди йому треба було йти. І знову десь блиснуло, але грім уже трохи забарився.

Злива припинилася зненацька, як і почалася. Богдан Данилович не ворушився — тільки провів її поглядом. Потім йому чомусь захотілося поповзти, і він поповз, минаючи брудні калюжі. Повз доти, доки не вперся в якийсь пагорб, укритий жовто-сірою торішньою травою.

Богдан Данилович поліз далі рачки й видряпався на середину пагорба. Визирнуло сонце, але Зорію було холодно. Холодно, самотньо й гірко. Саме таким здалося йому все його життя, особливо останні місяці.

Богдан Данилович заплющив