Читати книгу - "Феномен Фенікса"

— Бо — чорти…

— Ви, люди, теж до цього йдете та й війни у вас, пригадай краще рідну історію, тисячоліттями не затихають. По тридцять років підряд можете один одного знищувати, називаючи ту бойню Тридцятилітньою війною, і в нас… А воюючи, наші чортячі вчені винайшли…

— Мабуть, ядерну зброю? Бо наші чортячі… е-е… людські вчені теж її винайшли.

— Гірше. Це у вас уже є ядерна зброя. І навіть плазмова, і ще якась там. Лихо з лих. Самовбивство. А наші чортячі вчені винайшли ще страшніше смертовбиство: АБСОЛЮТНУ ЗБРОЮ. Вона й прикінчила, і переможених, і переможців заодно. І владу й опозицію. Ніхто не виграв. Всі програли, і планета наша повисла на волосині.

А чортячі вчені ще постаралися, ще щось там винайшли — правда, вони в нас дружно виступають за мир і озброєння. Ще, кажу, щось там ви найшли — сильніше за саму абсолютну зброю і… І довелося тікати. З нашої планети, нашпигованої як пиріжок печінкою, тією зброєю. У сусідні галактики — хто куди. Наш корабель в пошуках іншої планети направився в галактику Молочний Шлях, до рукава Оріона, де й знаходиться ваша Сонячна система.

Отож, попрямували до планети Земля, де за нашими даними були брати по розуму. Ви, люди. Але при посадці корабель наш вибухнув. Бо кожний з чортів — а вони у нас вумні, далі нікуди — під час посадки давав командиру корабля свої безцінні поради й настанови, і ми, чорти, сипонули з неба горохом. Ось чому у ваших бібліях збереглося, що чорти з неба попадали. Тільки не тому, що ваш бог нас поскидав, як буцімто, прибічників сатани, а тому, що в нас на кораблі своїх сатанаїлів виявилося задосить. Як пірати на морському кораблі, так на нашому космічному правдоборці хотіли захопити було владу… І вести нас далі до світлої мети. От ми й сипонули з неба, як корабель наш кавкнув. Сяк-так поприземлялися… думали-гадали, що ваша планета стане нашою другою батьківщиною… Гай-гай!.. Наївні! Другої батьківщини взагалі не буває. Вона або є, єдина, справжня, рідна, або її немає. А втративши її, можеш знайти лише інше місце проживання, але не другу батьківщину… Та що тепер… Заднім умом всі ми розумні.

Що нам тепер робити?

Повертатися назад?

Але — куди?

Рідну планету загубили. Немає й космічного корабля. Борці за щастя трудящих чортів планету свою, і корабель довели до ручки. Ось так змагалися між собою, хто більший, хто справжнісінький патріот… Так ми й зосталися на Землі, думали, станемо вам братами — не стали. Ви, люди, поробили з нас злих духів, слуг диявола. Бо ми — все можемо. Ось ти… Скажи, що таке чорт з вашого, людського вірування?

— Надприродна істота, що втілює в собі зло…

— Чув, чув уже: лукавий, лихий, ворог, чорний, куций, окаяшка… Чорт, мовляв, постійно втручається в життя людини, примушує її робити негідні вчинки, «вводити у гріх», насилає сором… А ще провокує на злочини, самогубство, намагається відняти в людей душу. Може вселятися в людину, яка відразу ж починає хворіти.

— Ваші… е-е… даруй, колеги можуть викликати негоду, заметілі, самі перетворюються у вихори, що зривають дахи, приносять хвороби. Між іншим, вихор пояснюється тим, що чорт, мовляв, вінчається з, відьмою.

— Не «мовляв», а — точно. Коли наш брат з відьмою вінчається… О-о-о!!! Хіба ж такий зчиняє тоді вихоряку!!. — задоволено вигукнув Антипко, блискаючи блискучими очима. — Куди вашим весіллям. Але продовжуй далі…

Хоча…

Досить. Наслухався! А чому ви нас так величаєте, чому нам стільки ділов приписуєте? Бо на відміну від вас, ми надприродною силою володіємо і такими ж можливостями та знаннями. Бо ми — іншопланетяни, космічні бідолахи-пришельці-погорільці. Коли вже ви це збагнете? Тож маємо владу над стихією, проникаємо в хід людських думок, можемо бути невидимими чи приймати будь-яку машкару — що вам і не снилося… Давай краще, як у вас кажуть, хильнемо. На денці, — кивнув на пляшку на пеньку, — ще трохи лишилося чудового зілля під назвою «Українська з перцем» — заспівав мрійливо:

— «Ой горілочка тума, хоч кого зведе з ума…»

Допили. Я догриз огірок, він за звичкою занюхав «Українську з перцем» своїм розкішним хвостом. І ми довго сиділи мовчки, кожен думаючи про своє, а виходило, що про одне, — як нам далі жити на планеті Земля? Інтерв’ю мовби закінчилося. Принаймні, сімсот п’ятидесятиграмова пляшка була допита, благополучно. Огірок згризений… На той час й геть звечоріло — Київ удалині засяяв вогнями. Над нами в небесній високості густо висипали зорі — близькі й далекі.

Антипко, мабуть, забувши про мою присутність, — дивився в небо. На його ріжках, блискучих, як полірованих чи покритих лаком теж блищали зорі.

Зорі всюди сяяли, вгорі і внизу.

У воді Чортория, де ні-ні та й товкся якись невгамовний чортяка — вода аж бурунами бралася. Та хтось невидимий то ухкав сичем, то по-розбійницькому свистів-гоготів… Мені, чесно кажучи, хоч я й не з лякливого десятка, не дуже подобалася та какафонія. Перевів погляд у небо, де світлою туманною смугою простягся Молочний шлях. Чи, за українськими віруваннями, Чумацький. Яскраво сяяв Сиріус — між сузір’ями Гідри та Зайця.

Глянувши на Антипка (здалось, що він шморгнув носом), я завбачив на його щоці крапелинку чогось блискучого і по хвилі здогадався: по щоці в іншопланетянина, пришельця з сузір’я Великого Пса, скочувалася сльозинка, і в ній відбивалися зорі, і серед них — яскравий Сиріус… Гм…

Я здогадався — ума тут великого не треба, — що Антипко дивився на сузір’я Великого Пса, на Сиріус, на далеку свою і назавжди вже втрачену батьківщину, і спершу аж не повірив: сльози? У чорта на щоці?

Та не може бути! Але то були — я ще придивився — таки сльози. У чорта на щоці… Гм… пригадується, подумав я