Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

армійське поселення, затиснуте з усіх боків позбавленими життя пагорбами — чи то давній кар’єр, чи то місце прориву потойбічного. Пагорби фонили захисними периметрами такої сили, що пробитися через них не зміг би навіть той голем — випарувало б разом з каменями. Дві перекошених стодоли маскували вхід в підземний лабіринт — найзахищенішу магічну лабораторію з усього коли-небудь мною баченого. Чим там займалися армійські специ, коли нас не було, навіть уявити боюся.

Нас зустрічало два взводи бойових магів — чистильники і господарі бази. Непогано для одного мене, маленького! В настроях зустрічаючих змішувалися пильність і цікавість.

В просторій, оббитій срібними панелями залі лежало тіло чорного мага з опіками, які не отримаєш від спілкування з праскою. Але рани вже почали підживати, так що помер він від чогось іншого. Я старанно обмацав труп — розморожений біфштекс для моїх цілей не годиться. Несподіванок більше не буде! Після тіла оглядові були піддані стальні кайдани, стаціонарні накопичувачі, захисні і розсіюючі знаки.

Можна починати.

Я зняв з себе все, що могло перешкодити рухові Сили: ремінь, наручний хронометр, навіть черевики, — і повернувся до магів, які напружено слідкували за моїми діями.

— Перш, ніж випускати мене звідси, на хвилину вимкніть світло. Якщо нічого страшного не станеться, відчиняйте.

Думаю, Шерех краще за кого-небудь визначиться з успішністю процедури.

Заморочуватися малюванням пентаграми я не став — найскладнішу частину роботи, витягування відбитка свідомості з костей, виконав Круг. Суть задуманого ритуалу була проста, як два пальці: чужу свідомість слід було розбудити майже до кінця і переконати переселитися на нову житлову площу. Перша частина пройшла легко, друга — зі скрипом. Небіжчику зовсім не була очевидною необхідність кудись ушиватися. Ситуацію врятував Шерех, транслювавши в мою свідомість якусь неймовірну жуть, від якої я сам мало з власної шкіри не вискочив. Сплеск Сили, спалах охоронних амулетів…

І наступила пустка.

Блаженне відчуття простору, яке не поясниш людині, яка ніколи не ділила своє тіло з кимось ще. На підлозі загримів кайданами мертвяк, несподівано виявивши, що нове життя — не так уже і прекрасно. Шерех вельми собою задоволений, вирушив кудись у справах. Емоції, задавлені багатоденним засиллям магії, прокидатися не поспішали, але одне я знав точно: з некромантією покінчено. У мене остаточно відбило природню цікавість і інтерес до давніх часів.

З рештою відчуттів теж було не все добре: навколо метушилося до дідька народу (маги, цілителі, маги з цілителями, і так раз за разом), а мені було до лампочки. Я споглядав цю суєту з байдужістю кастрованого кота — ніяких бажань, ніяких планів, лише їжа і сон. Це було ненормально (для мене). Залишалося сподіватися, що Чарак був правий тоді, коли казав: якщо цілісність не втрачено, особа рано чи пізно себе відновить. Почекаємо.

Чекати у мене тепер виходило просто нереально добре.

З якоїсь пори дивний підрозділ НЗАМПІС, зазначений у відомостях як «група функціонального проектування об’єктних стратегій», набув майже офіційного статусу — у відділу з боротьби з теологічною загрозою з’явився свій офіс. А що робити? Пересилка поштою неймовірних об’ємів паперів стала б надто помітною, та і аналітики краще працюють в колективі, коли є можливість, хай рідко, але обговорити все, що спадає на думку.

Містер Генівер знайомив беззмінного командира групи з останніми змінами в схемі, яка за складністю була порівнянною з описом смертного ритуалу. Ларкес слухав мовчки, всім своїм виглядом підтверджуючи старе прізвисько — Порцеляновий Пан. Всі старанно натреновані жести, гримаси і інтонації зараз було відкинуто — вони заважали міркувати. Зрідка обидвоє поверталися до обтиканої кольоровими прапорцями карти на дальній стіні.

— Скидують баласт, — підсумував маг почуте.

Містер Генівер кивнув, погоджуючись.

— А заодно кують пантеон мучеників за віру. Судячи за всім, вони з самого початку заклали в своїй організації частини, призначені для принесення в жертву. Не можу повірити, що за п’ятнадцять років можна створити настільки складну структуру!

— Маги живуть довго, — пробурмотів Ларкес і замовк. Він-то якраз не мав сумнівів, що Чудесники ще зможуть здивувати владу, і не раз. Успіхом було те, що роки спостереження дозволили таки зачепити краєм ядро секти, мінусом — що найперспективніші підозрювані повадилися вмирати самі по собі. Причому в надійності співробітників відділу координатор не сумнівався….

— Візьмемо їх інформатора з керівництва служби, — наважився Ларкес. — Захоплювати будемо якнайшумніше.

— Сенс? — стрепенувся Генівер. — Він повністю керований!

— А смисл в тому, дорогий ти мій, що в наших діях не повинна прослідковуватися система.

Старий аналітик скривився. Провидець! Саме його існування ображало ідею планування і контролю. Наявність такої людини в середовищі сектанті створювала для влади незліченні труднощі.

І від шпигуна, якого впровадили в ряди Чудесників, нема жодної звістки.

— Як скажете, вибір стратегії за вами.

Ларкес механічно кивнув. Абсолютна покірність вимагала плати. В його випадку — всієї повноти відповідальності за те, що стається. Пан Міхельсон не довірив би випадковій людині такої складної задачі. Звідкись міністр знав про таємниці його душі і розумів, що саме цей конкретний чаклун не лише може, а і пристрасно бажає викорінити до зловісну секту цілком і повністю. Ларкес вмів передбачати поведінку людей не гірше середнього емпата, але мотивів свого покровителя не розумів. Чому серед сотень подаючих надії офіцерів для організації секретного відділу Міхельсон вибрав відлюдькуватого чорного? Загадка. Після смерті старшого Тангора минув лише місяць, коли Ларкес, який тоді чудом затримався на самому крайчику могили (фізичний стан мага сильно залежить від душевного), прийшов молодцюватий мужчина з пронизливим поглядом і запропонував… все. Все за те, щоби позбавити країну Чудесників.

Але як спіймати Провидця? Як сліпим загнати в глухий кут зрячого? Нема відповіді.

У Ларкеса були свої думки на цю тему, але він вперто тримав їх при собі. У будь-якої довіри є межі — а його і так вважають диваком. Треба чекати. Чекати і не давати сектантам прочитати свої дії.

«Хай своє слово скаже доля.»

Закрите подвір’ячко білого особняка заполонили сміх і вигуки, причиною яких стала знайдена в траві жабка. Зазвичай, люди, тиждень за тижнем змушені перебувати в обмеженому просторі, ведуть себе набагато більш нервово. Причина такого спокою була присутня тут же: літня біла, яка завжди говорила те, що потрібно, і нічого не вимагала у відповідь. От зараз погляд її став замисленим, звернувся до темних вікон особняка, а в наступний момент чарівниця легковажно струснула кучерями і знову посміхнулася, ніби все, як і має бути.

Бородатий білий маг ледь відсторонився від шиби: він нечасто милувався грою чиєїсь аури так безпардонно і прямо. Рідкісне поєднання, тонкі відтінки — навіть визнаному Майстрові нелегко було їх толкувати.

— Мені не вистачає Дерика.

— Так, знайти заміну такому ліквідаторові буде нелегко. Ряди його групи недавно