Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Та ні, не був. У вас же там степи самі, що там робити?

— Що ви! Степи — це ж чудово! Знаєте, як добре йти степом навесні в сонячний день? Коли все навколо зеленіє, коли тільки ви, степ та небо! А як там добре на зайців полювати!

— О, то ви теж мисливець? — Югурта помітно зрадів.

— Не без того, — кивнув я для підтримки розмови.

— Але смію вас запевнити, що такого полювання, як у нас на Дінці, у всьому вашому степу не знайти!

Далі хлопець почав розповідати про полювання в заплаві Дінця, та так гарно, що я заслухався. Прийшов із роботи господар. Йому сказали про мене, він одразу привітався.

— Добрий день, Гервасію Гайнріховичу. Мене звати Микита Юрійович Солодов. Маю до вас справу, бо чув про ваше знання дворянських гербів Слобожанщини.

— О, дуже радий. Залюбки вам допомогу, чим зможу. Прошу до мого кабінету.

Ми зайшли, всілися у фотелях біля невеличкого столика.

— Вибачте, а як звуть вашого сина? Югурта чи Михайло?

— Та хрещений Михайлом, але оце вигадав собі ім’я Югурта. Каже, що збирається бути поетом, а в поета не може бути прозаїчного імені. Я йому кажу, що сам Лєрмонтов був Михайлом! А він каже, що Лєрмонтов для нього не поет. І навіть Пушкін не поет! Каже, що їх треба скинути з пароплава сучасності! Уявляєте?

— Молодість, — знизав я плечима.

— Ой, не кажіть. Прошу, сідайте! — Він вказав на фотель, сам сів у другий. — То яка у вас до мене справа?

— У мене є малюнок із фрагментом вензеля, який, можливо, належить одній з місцевих дворянських родин. Хотів би показати його вам, може, вгадаєте, якій саме.

— Так, покажіть.

Я подав йому аркуш з малюнком, який віз із самої Сардинії. З подивом помітив, як Йоганнсен, тільки-но побачивши малюнок, розхвилювався й почервонів. Важко задихав, на лобі виступив піт.

— Я... я... мені не знайомий цей вензель, — видихнув він і перелякано подивився на мене.

— Гервасію Гайнріховичу, брехати ви зовсім не вмієте. Навіщо робити те, що не вмієш? — здивувався я.

— Що ви маєте на увазі? Я не знаю...

— Знаєте. По вас же помітно, як ви захвилювалися. Бачу, ви стикалися з цим вензелем...

— Я бачу його вперше. Вперше! — Йоганнсен подивився на мене і миттю відвів погляд.

— Слухайте, ви ж викладаєте в гімназії? От що ви робите, коли школяр бреше вам у очі? — поцікавився я.

— Ви з поліції?

— З поліції? Ні, я простий міщанин. А ви кажете правду тільки поліції?

— Слухайте, мені не потрібні неприємності...

— Я питаю лише, де ви бачили цей малюнок. Ви скажете, і я піду звідси. Ось і все, жодних неприємностей.

Йоганнсен важко дихав, потім узяв портсигар.

— Не бажаєте?

— Ні. — Я чекав і дивився на нього. Він узяв цигарку, потім повернув її в портсигар.

— А чого ви цікавитеся ось цим? — він кивнув на малюнок.

— Бо я дуже допитлива людина від народження. — Відчував, як млосно ставало на серці. Здається, зовсім випадково я взяв слід. Не знав, куди він приведе, але радів йому, наче дитина. Бо ж не хотів затримуватись ані на день. Швидше б розплутати цю справу і повертатися до Моніки.

— Ви помиляєтеся, я нічого не... — почав було Йоганнсен.

— Радите звернутися до поліції? — перебив його я. Коли він питав, чи не з поліції я, то не зміг приховати свій переляк. Слабке місце — жадана мета спілкування з людиною, яка не хоче розповідати. Я підвівся.

— Ні! Не треба! Не треба ніякої поліції!

— Тоді чекаю на вашу розповідь. — Я не присів у фотель, стояв, готовий будь-якої миті піти.

— Я справді не бачив цього малюнка! — кивнув на аркуш Йоганнсен.

— Але бачили схожий, — здогадався я. — У кого? Слухайте, я не люблю таких розмов. Я поважаю вас і хочу, щоб поважали мене. Розповідайте і не примушуйте мене примушувати вас.

Йоганнсен зітхнув.

— Ну добре, я розповім. Схожий малюнок показував мені слідчий Супруненко.

Я стримався, щоб не виявити радість. «Слід! Слід!» — співали райські птахи у мене у вухах.

— Про що Григорій Григорович хотів дізнатися? — спитав я і побачив, що Йоганнсен смикнувся, наче його канчуком пригостили.

— Ви знайомі з ним? — спитав він перелякано.

— Був знайомий. То про що він вас питав?

— Про те саме, що і ви, — тихо сказав учитель.

— І що ви йому відповіли?

— Що цей вензель схожий