Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

купити вічну голку для примуса. Ви знаєте, Адаме, я не купив. Мені не потрібна вічна голка, я не хочу жити вічно. Я хочу померти. Я помічаю в собі наявність усіх пошлих ознак закоханості: відсутність апетиту, безсоння і маніакальне бажання писати вірші. Послухайте, що я зліпив вчора вночі при миготінні електричної лампи: «Я помню чудное мгновенье, передо мной явилась ты, как мимолетное виденье, как гений чистой красоту». Правда ж, добре? Талановито? І лише на світанку, коли були дописані останні рядки, я згадав, що цей вірш уже написав О. Пушкін. Такий удар від класика! Га?

— Ні, ні, продовжуйте, — сказав співчуваючи Козлевич.

— Ось так і живу, — продовжував Остап тремтячим голосом. — Тіло моє прописане в готелі «Каїр», а душа манкірує, їй навіть у Ріо-де-Жанейро не хочеться. А тут ще атмосферний стовп душить.

— А ви були в неї? — запитав прямолінійний Козлевич. — У Зосі Вікторівни?

— Не піду, — сказав Остап, — з причин гордої соромливості. У мені прокинулися яничари. Я цій негідниці послав з Москви на триста п'ятдесят карбованців телеграм — і не одержав відповіді навіть на п'ятдесят копійок. І це я, якого любили хатні господарки, домробітниці, вдови і навіть одна женщина — зубний технік. Ні, Адаме, я туди не піду. До побачення!

Великий комбінатор пішов у готель, витяг з-під ліжка чемодан з мільйоном, що валявся поруч з поношеними черевиками. Якийсь час він дивився на нього тупо, бездумно, потім узяв його за ручку і пішов на вулицю. Вітер підхопив Остапа за плечі й поволік до Приморського бульвару. Тут було безлюдно, ніхто не сидів на білих лавочках з вирізаними влітку любовними написами. На зовнішній рейд, повз маяк виходив приземкуватий вантажник з грубими прямими щоглами.

— Досить, — сказав Остап, — золоте теля не для мене. Хай бере хто хоче. Хай мільйонерствує на просторі!

Він озирнувся і, переконавшись, що навколо нікого немає, жбурнув чемодан у гравій.

— Будь ласка, — промовив він, звертаючись до чорних кленів, і навіть зробив реверанс.

Він пішов алеєю не озираючись. Спочатку йшов поволі, не поспішаючи, наче на прогулянці. Потім заклав руки в кишені, бо вони раптом почали йому заважати, пішов швидше, щоб перебороти вагання. Він примусив себе звернути за ріг, навіть замугикав якусь пісеньку, та тієї ж хвилини побіг назад. Чемодан лежав на тому ж місці. Одначе з протилежного боку до нього вже, нагинаючись і простягаючи руки, поспішав літній громадянин, звичайнісінький на вигляд.

— Ти куди? — закричав Остап ще здалеку. — Я тобі покажу, як хапати чужі чемодани! Не можна залишити навіть на хвилину! Неподобство!

Громадянин невдоволено стенув плечима і відступив. А Бендер знову поплентався з золотим телям у руках.

«Що ж тепер робити? — міркував він. — Як розпорядитися цим проклятим мільйоном, який збагачує мене лише моральними муками? Спалити його, чи що?»

На цій думці великий комбінатор зупинився з задоволенням.

«Якраз у моєму номері є камін. Спалити його в каміні! Це велично! Вчинок Клеопатри! У вогонь! Пачку за пачкою! Чого мені з ним возитися? А втім, ні, дурість… Палити гроші — піжонство. Гусарство! А що я можу на них зробити, крім непманського жрання? Ідіотське становище! Музейний завідуючий збирається за триста карбованців Лувр створити, перший-ліпший колектив яких-небудь водників чи кооперативна корпорація драмписьменників за мільйон може збудувати напівхмарочос з плоским дахом для лекцій на свіжому повітрі. А Остап Бендер, потомок яничарів, нічого не може зробити! Чортзна-що! Ну ж і навалився клас-гегемон на мільйонера-одинака!»

Міркуючи про те, що йому зробити з мільйоном, великий комбінатор бігав алеями, сідав на цементний парапет і сердито дивився на пароплав, який погойдувався за хвилерізом.

«Ні, від пожежі доведеться відмовитися. Палити гроші — це не граціозно. Прояв боягузтва. Треба вигадати якийсь ефектний жест. А може, заснувати стипендію імені Балаганова для учнів-заочників радіотехнікуму? Чи купити п'ятдесят тисяч срібних ложечок, вилити з них статую Паніковського на коні й поставити на могилі? Інкрустувати перламутром «Антилопу?» А може…

Великий комбінатор сплигнув з парапету, осяяний новою думкою. Не гаючи ні хвилини, він лишив бульвар і, мужньо витримуючи натиск фронтальних і бічних вітрів, попрямував до поштамту.

Там на його прохання чемодан зашили в рогожу і навхрест перев'язали мотузком. Вийшов зовсім простенький на вигляд пакунок, які поштамт приймає щодня тисячами і в яких громадяни посилають своїм родичам сало, варення чи яблука.

Остап узяв хімічний олівець і, збуджено змахнувши ним в повітрі, написав:

Цінна

Народному комісарові фінансів

Москва

І пакунок, кинутий рукою кремезного поштовика, зваливсь у загальну купу різних ящиків, овальних тюків і торбинок. Засовуючи квитанцію в кишеню, Остап побачив, як його мільйон разом з іншим вантажем якийсь дідок з білими блискавками-зигзагами на петлицях ліньки вивозив візком уже до сусіднього залу.

— Засідання продовжується, — сказав великий комбінатор, — цього разу без участі депутата божевільних аграріїв О. Бендера.

Він ще довго стояв під аркою поштамту, то схвалюючи овій вчинок, то засуджуючи його. Вітер пробрався під макінтош Остапа. Йому стало холодно, і він з гіркотою згадав, що так і не купив другої шуби.

Прямо перед ним на мить спинилася дівчина. Задерши голову, вона поглянула на блискучий циферблат поштамтівського годинника і пішла далі. На ній було кошлате пальто, коротше за плаття, і синій берет з дитячим помпоном. Правою рукою вона притримувала полу пальта, яку задирав вітер. Серце великого комбінатора стрепенулося ще раніш, ніж він пізнав Зосю, і він попрямував слідом за нею мокрими тротуарними плитами, мимохіть тримаючись на певній дистанції… Іноді дівчину заслоняли перехожі, і тоді Остап сходив на бруківку, зазираючи