Читати книгу - "Битва королів"

тулися обличчям до кам’яних цицьок, і вона тебе не скине». Джон усе перевів на жарт, сказавши, що завжди хотів знати, хто ж його справжня мати, але й гадки не мав розшукати її аж на Льодоіклах. Але зараз це вже не здавалося таким смішним. «Крок по кроку»,— думав Джон, міцно чіпляючись за каміння.

Зненацька вузька стежка обірвалася: на схилі гори тут випинався чорний гранітний виступ. Після ясного місячного сяйва тінь, яку він відкидав, здавалася такою чорною, що відчуття було, наче ступаєш у печеру.

— Звідси просто вгору,— тихим голосом мовив розвідник.— Нам треба опинитися вище за них.

Він зняв рукавиці, запхав за пояс, обв’язався мотузкою, а другим її кінцем обв’язав Джона.

— Коли мотузка напнеться, рушай за мною.

Не чекаючи на відповідь, розвідник подерся нагору, чіпляючись пальцями й упираючись ногами,— швидше, ніж Джон міг собі уявити. Довга мотузка помалу розкручувалася. Джон пильно спостерігав, подумки занотовуючи, як розвідник рухається і де хапається руками, і коли останнє коло мотузки розкрутилося, Джон і собі скинув рукавиці й рушив за ним, тільки набагато повільніше.

Скелезмій закрутив мотузку навколо гострого виступу скелі, на якому розташувався сам, та щойно Джон наблизився, він зняв мотузку й подерся далі. Цього разу, коли мотузка закінчилася, зручного виступу не виявилося, тож він дістав обгорнутий повстю молоток і кількома легенькими ударами забив гостряк глибоко у щілину в камінні. Хай який звук був слабенький, він покотився такою гучною луною, що Джон здригався з кожним ударом, певен, що і дикуни все це чують. Надійно закріпивши гостряк, Скелезмій міцно прив’язав до нього мотузку, і Джон поліз за ним. «Смокчи цицьку гори,— нагадав він собі.— Не дивися вниз. Не спирай всю свою вагу на ноги. Не дивися вниз. Дивись на скелю перед собою. Ось і гарний виступ, за який можна вхопитися рукою. Не дивися вниз. Он на тому уступі можна буде перевести подих, треба тільки його дістатися. Навіть не думай дивитися вниз!»

Одного разу, переносячи вагу з ноги на ногу, він втратив опору — і серце зупинилось у грудях, але — боги милостиві — Джон не впав. Він відчував, як холод каміння просочується йому в пальці, але не наважився вдягнути рукавиці: хай які тісні, вони можуть легко зісковзнути: тканина й хутро не тримаються намертво між тілом і камінням, а тут, нагорі, це — вірна смерть. Обпечена рука задубіла й дуже скоро почала боліти. А ще він десь зірвав собі ніготь на великому пальці, й тепер, хоч куди клав руку, лишав кривавий слід. Джон тільки й сподівався, що до кінця підйому в нього всі пальці ще будуть на місці.

Вони дерлися вгору, вгору, вгору — чорні тіні, що скрадалися підсвіченою місяцем прямовисною стіною скелі. З перевалу їх було видно, як на долоні, однак гора ховала їх від очей дикунів, що сиділи біля вогнища. Вони були вже близько. Джон відчував це. Але все одно думав не про ворога, який чекає попереду, ні про що не здогадуючись, а про своїх братів у Вічнозимі. «Як Бран любив лазити! Хотів би я мати бодай десяту частку його мужності».

Дві третини шляху — і прямовисну скелю перерізала крива розколина, вкрита кригою. Скелезмій простягнув руку, щоб допомогти Джонові видертися на неї. Він уже знову був у рукавицях, тож Джон учинив так само. Розвідник хитнув головою ліворуч, і вдвох вони повзком пролізли по уступу ще з триста ярдів — поки не побачили за рогом скелі тьмяне жовтогаряче сяйво.

Дикуни на чатах розпалили багаття в неглибокій западині на найвужчій ділянці стежки; внизу було прямовисне урвище, а зі спини од вітру затуляла скеля. Оця захисна скеля й дозволила чорним братам плазом підповзти до ворогів, так що до них лишалося кілька футів, і тепер дивитися згори вниз на людей, яких потрібно убити.

Один з дикунів спав, згорнувшись калачиком і заховавшись під горою шкіряних плащів. Джон бачив хіба його волосся — ясно-руде у світлі багаття. Другий сидів ближче до вогню, підкидаючи лозу й гілля та буркітливо нарікаючи на вітер. Третій наглядав за перевалом, хоча що там було бачити, окрім велетенської миски темряви, по вінцях обрамленої засніженими гірськими уступами? Саме у наглядача висів ріжок.

«Троє». На мить Джон почувся невпевнено. «Але ж мало бути лише двоє». Проте один з трьох спить. Та й хай там буде троє чи десятеро, а Джонові все одно доведеться робити те, за чим він сюди прийшов. Тут Скелезмій торкнув його за руку, вказав на дикуна з ріжком. Джон кивнув на того, що сидів біля багаття. Дивно було обирати собі жертву для вбивства. Половину свого життя він провів з мечем і щитом у руках, готуючись саме до цієї миті. Цікаво, а Роб перед першим боєм почувався так само? Не було часу шукати відповіді на це запитання. Скелезмій рухався швидко, як його тезко: він стрибнув на дикунів, і за ним посипався дощ камінців. Висмикнувши Довгопазура з піхов, Джон плигнув навздогін.

Усе, здалось, відбулося за одну мить. Уже згодом, пригадуючи, Джон захоплювався мужністю дикуна, який потягнувся до свого ріжка, а не до меча. Встиг піднести до вуст, але не встиг у нього дмухнути: Скелезмій помахом короткого меча відбив його вбік. Джонів супротивник стрибнув на ноги, цілячись йому в обличчя охопленою полум’ям головнею. Джон смикнувся назад, відчуваючи жар її полум’я. Краєм ока він побачив, що й сонний ворухнувся, і збагнув, що з першим треба чимшвидше кінчати. Коли дикун знову змахнув головнею, Джон посунув на нього, розмахуючи байстрючим клинком, якого тримав обіруч. Валірійська криця протяла дублену шкіру, хутро, вовну й м’ясо, але чоловік, падаючи, перевернувся, й у Джона з рук вилетів меч. А третій, який спав під хутрами, тим часом сів на землі. Джон висмикнув чингал, схопив дикуна за волосся й націлив кінчик ножа просто в горлянку цьому... ні, цій!..

Рука його закам’яніла.

— Дівчина!

— Чатова,— мовив Скелезмій.— Дикунка. Рішай її.

Джон бачив у її очах пострах і полум’я. З того місця, де в шию уп’явся кінчик чингала, цебеніла кров. «Один удар — і все,— сказав собі Джон. Він стояв так близько, що відчував запах цибулі в дівчини з рота.— Вона не старша за мене». Щось у її зовнішності нагадало йому Арію, хоча вони й близько не були схожі.

— Здаєшся? — запитав він, трішки покрутивши чингал. А що як не здасться?

— Здаюся,— з парою вилетіли в