Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

— землетрус чи що? Все здригнулося, мене підкинуло на ліжку, наче надувний м’ячик. Я приклався до кам’яної стіни і пригадав усіх дідів-прадідів, до сьомого коліна — пощастило ж опинитися у цьому місці в цей час! Замість того, аби сидіти вдома, ґав ловити — поїхав заробляти гроші. Життя набридло, дурневі!..

Нарешті виповз з-під ковдри, швиденько одягнувся, хапаючи дрижаки (у кімнаті було прохолодно) і вирішив: треба піти поцікавитися, у чому справа.

Вийшов. Із сусідніх кімнат не визирало жодної збентеженої пики. Загалом, тихо у «Вежі», тихо і благодатно було в цей час. Що вже само собою здавалося неправильним.

Коли я опинився на сходах, до мене нарешті долинули перші ознаки того, що землетрус відбувся не в моїй макітрі. Чийсь гучний голос запитував: «У чому справа?! Я вимагаю пояснень!» Здається, це був пан Валхір.

Його підтримали: «Так! Хто-небудь може прокоментувати те, що сталося?!» — Данкен, ясна річ, був при виконанні. «Прокоментувати те, що сталося! Хоча б пояснили, що взагалі сталося!

Тим часом до бесіди приєдналася Карна: Уявіть, у мене в кімнаті миша! Це просто…»

Я розреготався. Треба було, звичайно, стриматися: по-перше, непристойно, по-друге, не годиться сміятися над переляканою дівчиною, по-третє… Словом, треба було стриматися. Але не зміг.

Всі так і вирячилися на мене, а я реготав і реготав, присівши й обхопивши руками живіт.

— З глузду з’їхав, — зауважив Данкен із властивою йому безпосередністю.

Я подумки поаплодував.

— Що з вами? — запитав пан Чраген, суворо і ображено звівши догори вицвілі брови. — Ви нездужаєте?

Я розреготався ще дужче.

Нарешті простогнав крізь сміх:

— Даруйте… Просто… Тут «Вежа» здригається, а… Миша!..

Карна перша зрозуміла, у чому справа, і засміялася, весело та запально.

— А він має рацію! Земля тремтить, а я миші злякалася.

Інші, як і до того, дивилися на нас несхвально. Але у мене наче гора з плечей впала: Карна не образилася на мій неввічливий регіт. А думки решти мене не цікавили.

З’явився Мугід, акуратний та зібраний — наче взагалі не спав, а так, стояв десь у темній ніші та чекав, доки розвидниться. Та от довелося залишити нішу і приєднатися до нас, аби заспокоїти і відправити до кімнат, обіцяючи, що до ранку все буде з’ясовано.

Не знаю, як йому вдалося, але старий справді всіх заспокоїв. Угамував Валхіра, змусив замовкнути журналіста, пообіцяв Карні неодмінно зжити зі світу всіх мишей, скільки їх є у «Вежі» й околицях, — я навіть не помітив, як гості розійшлися по кімнатах. Їм було добре, вони жили тут, на третьому, а мені ще до четвертого було плентатись і плентатись. Під пильним поглядом Мугіда.

І я поплентався. А старий усе дивився мені вслід, наче у мене на спині було написано, скільки йому залишилося жити, дрібним почерком написано, і він все намагався розібрати — тому й вдивлявся.

…Увійшов до себе в номер, упав на ліжко, загорнувся в ковдру й почав розмірковувати над тим, що сталося. Ні до яких висновків не дійшов і вирішив, що завтра все з’ясується.

З’ясувалося.

Ранок був неприємним — напівсонним, сірим. Ми сиділи за столом, наче труєні Мугідом миші, розмовляти не хотілося, мляво длубалися виделками та ложками у тарілках. Мабуть, не я один страждав, ламаючи голову над тим, що ж так серйозно гримнуло.

Тільки Данкен поводився якось не так. (Він завжди поводився «не так», але цього разу «не так» відрізнялося від звичного.) Журналіст сидів, похиливши голову, ні з ким не розмовляв — але їв старанно, фундаментально: наче попереду у нього було кілька тижнів посту і він набивав черево про запас.

Після сніданку Мугід (певно, передчуваючи можливі запитання щодо нічної пригоди) швиденько вишикував нас, завів у кімнатку для оповідей, посадив у крісла й почав. Ми, не те щоб питання ставити — і озирнутися не встигли, а все вже розпочалося.

ОПОВІДЬ ШОСТА

Тієліг виявився сильним гравцем. З ним було цікаво, бо жрець грав… ні, грав він за правилами. Тільки не за тими, що прописані в сувої Раф-аль-Мона, а за іншими. Мав свій стиль… вірніше, стилю, як такого, у Тієліга якраз не було. Жрець виявився непередбачуваним. На відміну від Талігхіла. І — на відміну від Талігхіла — не любив грати у махтас. Принц помітив це у перший же день.

Гра обтяжувала жерця — але грав, майже ніколи не відмовлявся від пропозицій Пресвітлого зіткнутися на розкресленій правильними шестикутниками дерев’яній дошці. Талігхіл знав: це не тому, що він — Пресвітлий. Від чогось іншого Тієліг відмовився б, — і абсолютно без остороги за власне життя. Він був жерцем, а це багато дозволяло.

Але він грав. Відкладав високий дерев’яний посох, сідав і починав рухати на дошці фігурки, і тоді обличчя Тієліга завмирало, наче маска. Лише уважно придивившись, можна було помітити у прорізах-очах вогники несхвалення. Може, й ненависті.

Принц намагався не приглядатися.

Тиждень непомітно перейшов у наступний — такий же спекотний та метушливий, наповнений справами, справищами та справочками державного значення. А ще були обов’язкові тренування зі зброєю, церемонії та полювання.

А ще — чорні пелюстки, котрі не хотіли залишати принцові сни.

Життя тривало.

Одного дня, коли всі прохачі були задоволені, папери підписані, посмішки роздані; коли наставник хитнув головою і повідомив, що на сьогодні тренувань досить; коли видалося кілька вільних годин, Талігхіл звелів винести дошку з фігурками у сад і встановити у затінку. Палацовий сад, звичайно, не рівня садибному — менший, правильніший, але тут краще, ніж у палаці.

Тієліга не було — здається, сьогодні проводилися чергові служіння на честь Ув-Дайгрейса — тож грати довелося у гордовитій самоті. Звичайно, битися з суперником цікавіше, але інколи варто й так — сам на сам. І нехай переможе найсильніший!

Він сидів у легкому солом’яному фотелі й розмірковував над черговим ходом, коли на гральне поле впав білий голуб. Тобто, це колись птах був білий, а тепер він зіходив кров’ю. Голуб лежав у самому центрі бойовиська, розкидаючи ламкі фігурки крилом та здригаючись усім тілом. По птахові легко ковзнула тінь, принц підняв погляд і побачив сокола. Той, наляканий присутністю людини, покинув переслідувати здобич, зробив над Талігхіловою головою коло, пронизливо скрикнув і полетів у тінь дерев. Там відшукав зручну гілку та вмостився, уважно спостерігаючи за подальшими подіями.

Принц поглянув на гральну дошку. Голуб бився на ній, розкидаючи вежі й воїнів. Мабуть, падаючи, зламав крило. Талігхіл обережно протягнув руки і взяв у долоні маленьке липке тільце. Голуб ще кілька разів вдарив крильми і