Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

й відступив до Фастова; решта війська розпочала планомірний відступ із Києва на лінію Крюківщина — Гатне. Уночі 6 лютого військові сили Директорії остаточно залишили Київ. До міста вступили радянські частини.

Після падіння столиці основні сили корпусу Січових стрільців зосередилися на підступах до Києва, стримуючи подальше просування противника. Штаб Січового корпусу розташувався на станції Козятин. Група Р. Сушка боронила лінію Гостомель — Романівка й коростенський напрямок, війська І. Рогульського зайняли позиції в районі Ігнатівки — Білгородки й прикривали житомирський напрямок, а група В. Кучабського зосередилася біля Жулян, боронячи Фастів. Курінь 5-го полку СС було відправлено на допомогу слабкій залозі Коростеня. «Те, що наступило по виїзді Директорії з Києва, було страшне. Січові стрільці й остатки наддніпрянських військ Директорії криваво боронили майже кожної позиції, яка надавалася до оборони, при чім поносили страшні втрати», — згадував член Стрілецької ради О. Назарук.

На півдні події також розгорталися несприятливо для військ УНР. Українське командування прагнуло закріпитися в Придніпров’ї й утримати за собою західну Херсонщину, щоб зберегти зв’язок із десантом Антанти — французькими військами, які займали чорноморське узбережжя. На цьому напрямку діяла Південно-східна група Армії УНР, сформована з напівпартизанських загонів північної Херсонщини й Катеринославщини, а також кадрів 3-го Херсонського й 6-го Полтавського корпусів. Змушені впокорювати місцеве населення, ці частини потерпали від дезертирства й деморалізації.

Радянським силам удалося без значного опору з боку військ УНР зайняти частину Катеринославщини, де до червоних приєдналися повстанські загони Н. Махна. 27 січня група радянських військ під командуванням П. Дибенка з боєм здобула Катеринослав. Після цього на бік червоних перейшов командир одного з найбільших військових з’єднань на Херсонщині — отаман Н. Григор’єв. У лавах загонів Н. Григор’єва налічувалося 5000—7000 бійців, а основною їхньою базою слугував Олександрійський повіт. Повернувши зброю проти Директорії, частини Н. Григор’єва зайняли залізничні гілки Корсунь — Цвіткове, Бобринська — Кам’янська, Єлисаветград — Знам’янка, Користівка — Долинська, Долинська — Апостолове. 10 лютого григор’євці уже вели бій із військами УНР у районі Шполи. Частини 2-ї радянської повстанської дивізії в цей час зайняли Черкаси. У районі Чигирина — Бобринської до радянських частин приєдналися загони отамана С. Коцура. На бік червоних також перейшов загін І. Ткаченка, який 14 лютого зайняв Помічну й Новоукраїнку. Аби не потрапити в оточення, Запорізький корпус Армії УНР був змушений відступити до району Умані — Звенигородки — Тального.

Спроби військ УНР перейти в контрнаступ на Київщині не увінчалися успіхом. «Кістяком оборони на важливому напрямку Київ — Фастів — Козятин — Вінниця був корпус Січових стрільців, — згадував начальник оперативного відділу штабу Армії УНР М. Капустянський. — На жаль, перевтома від майже безперервних 4-місячних боїв... а головно моральна депресія від активної ворожости збільшевізованого населення до війська Директорії погрожувала при дальшій боротьбі на бойовому фронті можливою деморалізацією січовиків — цієї дотепер найміцнішої та твердої в боях частини». 19 лютого червоним було здано Фастів, причому особливо важких втрат зазнав 3-й Січовий полк. 20 лютого в Бердичеві довелося роззброїти укомплектований білоцерківськими новобранцями 2-й полк СС, що не бажав битися з більшовиками. Стан багатьох інших з’єднань Армії УНР часто був іще гіршим: чимало розпропагованих військових частин, особливо в запіллі, були ненадійними або й відкрито виступали проти Директорії.

Після втрати Фастова отаман Є. Коновалець вимагав від командування зняти січові частини з фронту й вивести їх у запілля для відпочинку й реорганізації. 21 лютого під час зустрічі в Козятині з представниками уряду й політичних партій Є. Коновалець заявив: «Всі втомилися, всяка ідея гасне. Хочеться одного — відпочинку, але на фронті немає кому нас заступити. Є ще другий бік справи: настрої населення, що обернулось тепер проти Директорії. Це наслідок большевицької агітації та сваволі деяких здеморалізованих фронтовими невдачами військових частин». Того ж дня Головний отаман С. Петлюра наказав відправити корпус Січових стрільців із фронту до Проскурова. Напередодні в цьому місті стався більшовицький виступ, придушення якого частинами Окремої Запорізької бригади обернулося кривавим єврейським погромом. С. Петлюра сподівався, що прибуття до Проскурова Січових стрільців забезпечить лад і спокій його мешканцям. Водночас січовики мали перебрати на себе охорону залізничних шляхів на західному Поділлі.

Відхід Січового корпусу до Проскурова спершу не надто позначився на правобережному фронті, оскільки наприкінці лютого 1919 р. червоні дещо сповільнили просування своїх військ на цьому напрямку. Фронт утримували переважно війська Сірої й Чорноморської дивізій, Залізнично-технічного корпусу. Однак боєздатність цих військ залишала бажати кращого. «Деморалізація війська набрала в той час таких розмірів, що порушення й невиконання бойових наказів із боку цілих частин було звичайним явищем... — згадував начальник оперативного відділу штабу Східного фронту полковник О. Решке. — Постійна відсутність зв’язку з підгрупами й окремими частинами, що було наслідком роботи ворога, а також наслідком роботи місцевих більшовиків серед селянства, яке вороже ставилося до нашої армії, разом з іншими були загальними причинами, що змушували нашу армію до відвороту».

Військові поразки Армії УНР спричинили в українському таборі гостру критику дій державного керівництва. У цих умовах С. Петлюра був змушений погодитися на реорганізацію структури вищого командування Армії УНР. 26 лютого було створено посаду наказаного отамана, який фактично мав виконувати обов’язки головнокомандувача. Цю посаду обійняв генерал О. Греков. С. Петлюра зберігав за собою лише номінальне керівництво збройними силами УНР і звання головного отамана. Але О. Греков, якому недоброзичливці закидали російське походження й відсутність українського патріотизму, був переконаним прихильником союзу з Антантою. Попри очевидну безперспективність переговорів із французьким командуванням, 5 березня він наказав Південно-східній групі Армії УНР базуватися своїми тиловими установами на південну смугу Херсонщини. Таке стратегічне розташування загрожувало Південно-східній групі цілковитим оточенням у разі чергового більшовицького наступу.

Війська УНР на Херсонщині в цей час переживали справжню дезорганізацію: Слобідський кінний загін сотника Кіршула підняв повстання, частина вояків полку отамана Самокиша перейшла на бік більшовиків. «У тилу фронту во всіх селах місцеві більшовики, котрі скупчились в значній чисельності отряди, з якими поки справлялись, але ж з великим трудом. Повстання місцевих більшовиків в районі групи поширюється...» — доповідав командувач Південно-східної групи отаман Т. Янів до штабу Армії УНР. 5 березня повсталі селяни захопили Балту.

На початку березня 1919 р. радянські війська розгорнули наступ на чорноморське узбережжя, зайняте французькими й грецькими частинами; Безпосередньо проти антантівського десанту діяли загони отамана Н. Григор’єва. 8 березня 1919 р. григор’євці здобули Херсон, а 14 березня — Миколаїв. Отримавши звістку про військові успіхи червоних, С. Петлюра наказав Т. Яніву відступати до Жмеринки. Але наказний