Читати книгу - "Нейромант"

Тепер це рутина: троди, вмикач, перемикач.

Дослідницька лабораторія «Сенс-Нет» була режимним об’єктом: до всього, що тут зберігали, можна було під’єднатися тільки за умови фізичного доступу. Моллі кульгала між рядами однакових сірих шаф.

– Кошенята, передайте: ще п’ять і тоді десять ліворуч.

– Ще п’ять і тоді десять ліворуч, Котяча мати, – повторив зв’язковий.

Вона повернула ліворуч. Між двох шаф принишкла бліда як смерть бібліотекарка з мокрим від сліз обличчям і скляним поглядом. Моллі не звернула на неї уваги. Кейсові стало цікаво, що модерні зробили, аби спровокувати такий глибокий переляк. Він знав, що в їхній план входила фальшива загроза, але був надто зосереджений на криголамах і слухав пояснення Моллі одним вухом.

– Усе, – сказав Кейс, та вона вже зупинилася перед шухлядою з конструктом. Контури шухляди нагадали Кейсові неоацтекські шафи в передпокої Джуліуса Діна в Тібі.

– Давай, Різальнику, – промовила Моллі.

Кейс перемкнувся в кіберпростір і ввів команду, що запульсувала малиновою ниткою крізь бібліотечну кригу. П’ять окремих систем сигналізації були впевнені, що досі працюють. Три хитромудрі замки деактивувались, але все одно вважали, що лишилися замкненими. У центральний банк даних бібліотеки надійшло непомітне виправлення: конструкт прибрали зі сховища за наказом дирекції місяць тому. Коли перевірятимуть дозвіл, усі записи буде стерто.

Дверцята безшумно розчинилися.

– 0467839, – продиктував Кейс, і Моллі витягла з картотеки чорний контейнер. Він нагадував магазин великої штурмової гвинтівки, весь у попереджувальних наліпках і позначках рівня доступу.

Моллі зачинила дверцята. Кейс перемкнувся.

Вивів червону нитку підпрограми з бібліотечної криги. Нитка миттєво втягнулася в основну програму й запустила повний назад. Ворота сенснетівської системи безпеки замикалися за ним, коли він відходив, підпрограми втягувалися в тіло криголама, коли він минав ворота, що їх вони втримували відчиненими.

– Я вийшов, кошенята, – сказав він і безсило відкинувся в кріслі. Вже не треба було так зосереджуватись, як під час набігу, і він міг відчувати своє тіло, навіть не вимикаючись із матриці. У «Сенс-Неті» зникнення конструкта помітять лише за кілька днів. Звернуть увагу на відхилення лос-анджелеського переказу, адже воно надто вдало збіглося з терористичною диверсією модерних. Він сумнівався, що троє охоронців, яких Моллі лишила в тому коридорі, зможуть дати свідчення. Клацнув перемикачем.

Ліфт із Молліним дешифратором, приліпленим до панелі, був на місці. Охоронець так само лежав на підлозі. Тепер Кейс помітив дерм у нього на шиї. Мабуть, Моллі наліпила, аби не прокинувся. Вона переступила через охоронця й від’єднала дешифратор, перш ніж натиснути «ВЕСТИБЮЛЬ».

Коли двері розійшлися, з натовпу вирвалася жінка, забігла в ліфт і врізалася головою в задню стіну. Моллі не звернула на неї уваги. Нахилилася, віддерла дерм із шиї охоронця. Викинула білі штани, плащ і окуляри в коридор, натягнула капюшон комбінезона на лоб. Конструкт, що лежав у черевній кишені комбінезона, врізався їй у грудину, коли вона рухалася. Вона вийшла.

Кейс бачив паніку, але в закритому приміщенні – ніколи.

Працівники «Сенс-Нет» вибігали з ліфтів і неслися до дверей, але там на них чекали пінні барикади спецпідрозділів і травмати реагувальників. І ті, і ті були впевнені, що мають справу зі скаженим натовпом потенційних убивць, тож діяли напрочуд злагоджено. За розтрощеними дверима головного входу поверх поліцейських барикад уже утворилася тришарова барикада з тіл. Глухі постріли травматичних дробовиків задавали ритм завиванням натовпу, коли той носився туди й назад мармуровою підлогою вестибюля. Кейс ніколи не чув нічого подібного.

Моллі, очевидно, теж.

– Господи, – промовила вона й на мить зупинилася. Перед нею плескалося море вереску, волання, стогону й крику, породжене чистим, всеосяжним і нестримним жахом. Підлогу вестибюля вкривали тіла, одяг, кров і подерті жовті аркуші роздруківок.

– Ходім, сестро. Ми на вихід. – Дві пари очей дивилися на неї з-під капюшонів модернівських комбінезонів, що мінилися всіма кольорами й відтінками, не встигаючи за вихором збожеволілого живого тла. – Ти поранена? Ходім. Томмі тебе виведе.

Томмі передав щось у руки другому. Відеокамеру, загорнуту в полікарбон.

– Чикаго, – вимовила Моллі. – Я йду.

Тоді вона впала, але не на мармурову підлогу, заляпану кров’ю й блювотинням, а на дно теплого, мов кров, колодязя, де панують темрява й тиша.

Лідер пантерних-модерних, який назвався Люпусом Нетутешнім, носив полікарбоновий записувальний комбінезон, що давав йому змогу відтворювати тло коли і як заманеться. Спершись на край Кейсового робочого стола, наче якась надсучасна ґарґулья, він усміхнено роздивлявся Кейса й Армітіджа з-під зморшкуватих повік. Ціла веселка мікрософтів їжачилася за його лівим вухом – гострим і порослим рожевим пушком. Волосся в нього теж було рожеве. Зіниці він модифікував так, щоби вони віддзеркалювали світло, наче котячі. Кейс роздивлявся, як текстури й кольори спливають Люпусовим комбінезоном.

– Ви все випустили з-під контролю, – сказав Армітідж. Він, мов статуя, стояв у центрі кімнати, загорнений у дорогий на вигляд блискучо-чорний плащ.

– Це хаос, містере Ніхто. Хаос – наша мета й метод. Це наша фішка. Ваша жінка про це знає. Ми працюємо з нею. Не з вами, містере Ніхто. – Комбінезон Люпуса перефарбувався в дивний кутастий орнамент бежевого й авокадово-зеленого кольорів. – Їй була потрібна медична бригада. Вона зараз у медиків. Ми про неї подбаємо. Все гаразд. – Він усміхнувся.

– Заплатіть йому, – сказав Кейс.

Армітідж розлючено зиркнув на нього.

– Ми не отримали товару.

– Товар у вашої жінки, – відповів Нетутешній.

– Заплатіть йому.

Армітідж покрокував до столу, витягнув із кишень плаща три товсті пачки нових єн.

– Перерахуєте? – запитався він у Нетутешнього.

– Ні, – відповів пантерний-модерний. – Ви заплатите. Бо ви містер Ніхто. Ви платите за те, щоби ним лишитися. Не бути містером Кимось.

– Сподіваюся, це не погроза, – відповів Армітідж.

– Це бізнес, – сказав Нетутешній, запхавши гроші в єдину черевну кишеню комбінезона. Задзеленчав телефон. Кейс відповів.

– Це Моллі, – сказав він Армітіджу й передав слухавку.

Склепіння над Агломератами засвічувалися передсвітанковою сірістю, коли Кейс вийшов на вулицю. Його кінцівки були холодні й наче чужі. Він не міг заснути. Від горища його нудило. Спершу Люпус пішов, потім Армітідж, а Моллі десь оперували. Асфальт завібрував під ногами, коли під землею пронісся поїзд. Десь удалині тануло завивання сирен.

Згорблений, він ішов і звертав навмання, піднявши комір нової шкірянки. Викинув у стічну решітку першу єхеюанину, підкурив наступну. Спробував уявити капсули з токсином, про які казав Армітідж. Вони розчиняються в його тілі, мікроскопічні мембрани