Читати книгу - "Кінь Перуна"

вже давно не отримувала і скоро не перестала б у жодному разі. Правда, якби було з чого вибирати, то вона воліла б якусь пишнотілу панянку, з білою й ніжною шкірою. З довгим шовковим волоссям, яке так чудово пахне, коли горить… Але й вовкулака годиться, на лихий випадок.

Хто зна, чим би все те скінчилося, коли б у якусь мить рука відьми не завмерла в повітрі з занесеним батогом, а сама вона не насторожилася, дослухаючись. І таки не вчулося їй. Над лісовою галявиною, десь високо в небі, пролунав голосний клекіт орлиці.

- Морена! – вигукнули водночас обоє.

Відьма з полегшенням, бо вже й сама розуміла, що перегнула палку і, зумій перекидень звільнитися, буде по ній. А вовкулака – з острахом… Навіть знущання Мари волів би він терпіти далі, ніж через мить зустрітися з невдоволеною богинею.

Ще раз заклекотіла орлиця, вже ближче.

Вони обоє задерли вверх голови, наче крізь закіптюжений, укритий павутинням сволок могли побачити в небі могутнього птаха.

А тоді – загуло, завило, загуркотіло. Бухнуло в комин, аж хмара сажі вихопилася з-під заслінки, осліпивши усіх непроглядним мороком. Коли ж прочухалися, протерли очі, а сажа всілася, то побачили, що перед піччю стоїть молода чорноволоса жінка. І жодна пилинка не пристала до її білосніжної сукні… Богиня Долі і Часу!

Морена дещо здивовано оглянула обох – перекидня, спійманого у капкан, і відьму з батогом у руці, що наче й помолодшала, розрум’янилася на обличчі. Хмикнула і, насупивши брови, зиркнула на ослінчик біля столу. Той одразу перекинувся на делікатне, плетене з лози крісло і – боком, боком присунувся до Морени. Богиня зручно вмостилася й аж тоді поцікавилася:

- Що це тут у вас діється?

Але відьма вже оговталася. Батіг щез, наче ніколи й не було. Клацнули, одмикаючись, зуби капкана. А сама вона знову згорбилася й зашамкотіла.

- То так, пусте… Не варте твоєї уваги, всемогутня. Юхимчик трохи роздратований повернувся з Галича, от і довелося припнути його. Щоб прохолов трішки…

- Роздратований? – перепитала Морена і повернула голову до перкидня. – Чому? Щось негаразд? Що з хлопчиком? Ти знайшов його, як я веліла? Він мертвий?

Вовкулака похнюплено мовчав.

- Ну? Я щось запитувала… – голос богині був страшнішим за посвист батога.

- Не встиг я… – проскавулів перекидень, опускаючись на коліна. – Люди… Кляті… Змилуйся, пані… Мені й хвильки часу не дали, аби втрутитися… Я не винен…

Дужий чолов’яга стояв на колінах і ридав, мов дитя. Але у лісовій хижі нікому це не видавалося дивним чи смішним.

- Хочеш сказати, що саме цієї ночі в Галичі ніхто не спав? І  опівночі виявилося повне Підгороддя людей? Так? – Морена говорила спокійно і тихо, але од звуку її голосу поховалися в шпарини навіть павуки, а тлустий Чахлик, про всяк випадок, поліз у піч. Прокинулася навіть стара птаха і розгублено закліпала очиськами.

- Так, пані, – похнюпився вовкулака і ще дужче припав тілом до долівки.

- І відкіля ж вони там узялися?

- Не відаю, пані… Але кажу щиру правду! Мо’, попередив хто?

- Попередив? – Морена замислилася. – Але хто міг про це знати? Мені сказала Книга. Тобі – я…  Почни все од початку!

- Я зробив так, як ти веліла, пані. Правда, коні у них були дуже хороші й через те зграя запопала їх лише перед самими валами. Однак усе зробилося вмить. Люди й за зброю схопитися не встигли. Думав, малому кінець. Адже, вовків зі сто у зграю зігнав. А от далі… Де й узялися княжі вовкодави! Цілий виводок, пані. Од моїх сіроманців лише клапті шерсті полетіли… Вмить відбили їх від саней. Я хотів було сам подивитися чи й малого разом з усіма зжерли… Та тут як посипав народ – зі зброєю, смолоскипами. Наче все місто чекало цієї миті. Я й розгубився… А там – мале озвалося з саней.  І якась молодиця вхопила його на руки та й шасть у браму. Що я міг вдіяти? Ти ж знаєш, пані, що у вовчій подобі мені в Галич дороги нема. Там панує Єдиний… Що я міг зробити?

Морена мовчала, лиш важко дивилася на перекидня. А той, під тими   невмолимими очима, дедалі більше щулився й намагався махнути хвостом. У його грудях клекотіло, а з уст зривалося лиш тихе скімління.

Побачивши, що непереливки, нечутно вишмигнула з хижі й Мара.

Морена поворушила пальцями, і сині іскорки замиготіли на їх кінчиках.

Юхим, розуміючи до чого йдеться, заскавулів ще голосніше.

Богиня щось зашепотіла, спершу повільно, а тоді все швидше і швидше, аж урвала себе голосним вигуком і водночас рвучко простягнула десницю з виціленим на перекидня пальцем. Гримнуло! Блиснуло!

Вовкулака завив на повний голос. Засмерділо паленою шкірою. Відьма на дворі зацокотіла зубами. Чахлик подерся комином надвір.

- Те, що ти не справишся, я відала від Книги, – промовила наче до самої себе Морена. – Але це не виправдання. Мої накази повинні виконуватися, аби там що! Тому, Юхиме, ти будеш покараний і проклинатимеш кожен прожитий день, що не зумів убити малого. Бо я хочу тепер, щоб він виріс для зустрічі зі мною… А ти – пильнуватимеш, аби він був цілий і здоровий аж до тієї днини, коли я звелю привести його до себе. І доти,  Юхиме, не буде для тебе ні жінки, ні вовчиці! А підведеш мене ще раз – я вигадаю щось таке, що тобі ще більше сподобається. Віриш?

- Так, пані… Дякую, – Юхим говорив цілком щиро, бо подумки вже давно попрощався з життям А любощі  – дурничка. Живуть же на світі якось і  кастрати… Тим більше, що то не назавжди. Можна перетерпіти. – Я пильнуватиму його як зіницю в оці!

- Сподіваюся… Отож, повертайся в Галич і чекай на мій або Перунів наказ! Цей малюк надто багато важить для Мережива Долі, щоб легковажно спустити його з ока. Про все важливе і, на твою думку, цікаве чи несподіване доповідатимеш через Мару. Потрібно буде ще щось – знайду як повідомити…

- Зроблю, усе зрорблю, як велиш… – кивав похапцем Юхим і віддано позирав богині у вічі. – За несподівано даровану ласку він ладен був язиком вилизувати її чобітки. Добре бо знав, що подібних провин боги не прощають і найвідданішим слугам.

- Ти вже постарайся, – несподівано серйозно відказала Морена. – Бо є в