Читати книгу - "Vivat Academia!"

голосно гукнула Талія, стукаючи у двері санвузлу. — Я тобі рожевий рушник підібрала!

Шум води за стіною припинився.

— Малиновий? — підозріло перепитала Ела.

— Ага, — сказала Талія.

Двері до санвузлу прочинилися, звідти висунулася порожевіла рука Ели, схопила рушник і клацнула засувом.

— А мені що, так тут і стояти? — поцікавилася Талія. В її голосі прорізалися небезпечні нотки.

— Зачекай, я зараз витруся і вийду, — пообіцяла Ела з відтінком схвильованості, наче боялася, що Талія візьме і піде.

«Звичайно, абсолютного розуміння не існує. Але, якщо людям тепліше разом — за це одне тепло можна багато віддати. Його не слід уникати. Скільки ти віддаєш тепла — стільки і отримаєш. Це можна робити, не кажучи всього, як Ела. Не пояснюючи. Бувають розмови, в яких нема сенсу, які не опишуть у книжках і не зафіксують на мислестрічках, але від них кращає. Вони ні до чого не зобов’язують, просто…»

— Не відволікайся, — попросила Віра. Ляна кліпнула:

— Що… а.

— Ти сьогодні на диво відсторонена. Це через З-Цегли? — Віра все ще тримала долоню над ушкодженою Ляниною литкою. Сліди від зубів Західа поволі гоїлися: все ж цілителька з Віри була першого розряду.

Інакше не ставила б Ляні такі незручні питання.

— З-Цегли? — здивовано перепитала Ляна. — Чого б це?

— Він про тебе згадував, — зауважила Віра. — Казав, що ти вмієш завдати болю. Дозовано. І не тільки коли розлютишся.

— Я, — Ляна затулила обличчя долонею правої руки, — не знаю.

— Це для тебе мало що значило? — Ляна відчувала погляд Віри на своєму обличчі. — Стосунки. Ти не змогла б ховати від коханої людини ту себе, яку ховаєш від подруг. Ось і замкнулася у собі, із своїми візерунками-Словами, після тривалого витворення яких ні на що інше сил не стає.

— Припини, — стишеним голосом попросила Ляна. — Ти… не розумієш.

— Тільки-но з’являлася можливість наблизитися до когось, закохатися, ти тікала. — Віра провела долонею по гладенькій, тепер цілій шкірі Ляниної литки. Відрізала шматок бинта видобутим звідкись складаним ножем, умочила його в антисептик і витерла кров.

— Так краще, — промурмотіла Ляна. Її почало хилити у сон. Вона не хотіла говорити про З-Цегли. Не зараз, не після того, як Воля… — Справа не лише у самотності. Просто… я не могла дозволити, щоб біль — байдуже, чи мій — перетворився на залежність. У мене немає залежностей. Є тільки те, що мені подобається, без чого я неповноцінною почуваюся — візерунки.

— Тоді стережися. — Віра покинула ногу Ляни, взялася за ліву руку. Розмотала бинти. — Боляче?

— Ні, — відповіла та за звичкою і здригнулася, коли цілителька змусила її стиснути долоню у кулак. Засохлий уже поріз від загубленого ритуального ножа озвався миттєвим болем. — Чого я маю стерегтися?

— З Антіном щось негаразд. — Тепер і Віра говорила дуже тихо. Ця зміна змусила Ляну нарешті подивитися на цілительку. — Він вибивається.

— Ти про що? — перепитала Ляна.

— Я бачила багато хлопців, — сказала Віра, — різних. Від тих, по кому райони беззаконня плачуть, до маминих синочків. Таких, як Антін, теж бачила, і добре їх знаю. Він мусив би поставитися до мене із презирством, а заразом і цікавістю. На моєму фоні почувався б чи не вищою істотою. Адже і говорити нам з ним майже ні про що — він стільки знає, а я нічого. Та він і не став би зі мною говорити. Не в тім його до мене інтерес.

— Ти дуже… цинічна, — зауважила Ляна.

— Ти так вважаєш? — Долоні Віри снували над Ляниною лівицею. Оскільки цей поріз не був заражений, справа йшла значно швидше, аніж з ногою. — Я реалістична. Я знала, чого чекати від Антіна. Точніше, думала, що знаю.

— Думала? — Ляна дивилася на блакитнувате світло від Віриних долонь.

— Він тримався надто добре. Я вже казала тобі — він не поставився до практики як до чогось серйозного, ба навіть реального.

— Захід поставився до практики у Чорному Секторі як до чогось реального, — перебила Ляна. — Він був найкращим бійцем серед нас і звик твердо стояти на ногах. Але в цьому світі нема нічого реального, починаючи з часу і закінчуючи місцем. Чорний Сектор не належить Місту. Тут все химерне і непевне. Якщо хочеш вижити — мусиш це прийняти, — в останній фразі Ляни прозвучав сумнів.

Вона так і не прийняла. І все ще була жива.

— Ти не зрозуміла, — похитала головою Віра. — Антін діяв не так, як велить людині інстинкт самозбереження чи миттєві пристрасті, коли доходить до життєво важливих речей. Він грався. Не став чіплятися за братів Глід та З-Цегли, сприйняв їх смерть як частину якогось плану. Мене захищав не тому, що я цього потребувала, а тому, що так було треба. Це як з мислестрічок про дуреп, які завжди у халепи потрапляють, аби всілякі благородні лицарі їх із багна витягали. Тепер розумієш? Він ігнорував небезпеку для себе. І це при цьому, що до нас усіх ставився як до статистів. Він — одинак із байдужістю не тільки до доль інших, а й до власної. Це неприродно. Антін вибивається. З ним щось не те.

— Він може вивести формулу дематеріалізації для будь-якої істоти, — заперечила Ляна, — тож нащо йому хвилюватися?

— Хвилюватися маєш ти. — Віра закінчила із лівицею Ляни і подивилася пацієнтці в очі. — Антін з самого початку переймався лише тими папірцями, які зараз вишукує. Але ти чимось його зацікавила. Я ніколи не помиляюся щодо таких речей.

— Віро, — обережно почала Ляна, — а чи не того ти його у чимсь підозрюєш, що він тебе… гм… ігнорує?

— Тих, хто мене ігнорував, було набагато більше, ніж тих, кого я приваблювала, — відмахнулася Віра, шматком бинта в антисептику витираючи ліву руку Ляни. — І ігнорував — то ще в кращому випадку, ти ж знаєш. Не у тім річ. Антін — не такий, яким мав би бути, тільки і всього. Та й ти не така. Недивно, що він тебе очима так і пряде. Будь з ним обережніша — єдине, про що тебе прошу. Як цілителька. Ти не з тих, хто легко до себе підпускає, та коли такого, як він, підпустиш, невідомо, чим все закінчиться.

Ляні здалося, що Віра хотіла додати ще щось, можливо, про З-Цегли, але промовчала. Цілителька усе ж. Мала зрозуміти.

У тиші, що запанувала в класі, грюкіт дверей санвузлу прозвучав мов грім ясенний.

— Я думала, ти там втопилася, — флегматично зауважила Талія.

— Що ти таке говориш! — Ела обурилася. Гукнула: — Ляно, тебе вже підлікували?

Ляна поглянула на подругу. Після душу Ела накинула лише вишиванку і спідницю. Першопочатково і спідниця, і вишиванка