Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

чисельність русинів. Уточнив і доповнив відомості Чапловича угорець А. Феньєш у «Статистиці Угорського королівства» (1843).

Перша етностатистична праця, присвячена безпосередньо Галичині, вийшла 1840 р. авторства М. Веселовського, але з огляду на згадану обмеженість статистичних даних, етнічні розбіжності визначаються тут лише за конфесією. Проте правила змінилися, і 1846 р. на підставі ревізії 1843 р. І. Гауфер опублікував першу в Австрії карту поширення мов на її території, де зокрема позначені своїм мовним ареалом і русини. Потім за матеріалами наступної ревізії 1846 р. аналогічну роботу здійснив Р. Фреліх.

Фундаментом же усіх подальших досліджень етнічного складу держави Габсбургів стала капітальна праця Карла Черніга «Етнографія Австрійської монархії» (1855—1857). Цей учений використав найширші дані: церковного обрахунку, адміністративної статистики з етнічним походженням підданих, результатів ревізій 1843 і 1845 рр. та перепису 1850—1851 рр. За обрахунками Черніга, русинів в Австрійській монархії налічувалось 2940,1 тис. (у Галичині — 2281,8 тис., на Буковині — 145 тис., в Угорщині (Закарпатті) — 440 тис., на Воєводині — 6,8 тис., в лавах регулярного війська — 65,9 тис.). Ці дані відповідали дійсності за винятком Буковини, де частина русинів була помилково віднесена до волохів. До монографії Черніга була додана вишукано виконана «Етнографічна карта Австрійської монархії», яка окремо вийшла 1857 р. Надалі на цю ґрунтовну карту чекатиме цікава доля, бо вона буде згаданою у тимчасовій конституції Західноукраїнської Народної Республіки, про що ми скажемо далі.

Отже, в Австрії, так само як і в Росії, учені зосередилися на вивченні етнічного складу населення у 1840-х рр., але досконаліші статистичні дані дозволили тут швидше та коректніше заповнити етнографічну карту держави. Надалі ж опрацювання чергових цифрових даних за результатами переписів стало буденною технічною роботою, результати якої вже опрацьовувались під час дослідження окремих етнічних груп Австро-Угорщини. Зокрема щодо українців на початку XX ст. такими дослідженнями займався відомий буковинський історик та етнограф Мирон Кордуба. Його праці набудуть активного вжитку під час національно-визвольних змагань 1917—1921 рр.

Певною цікавинкою можуть бути дослідження російського вченого А. Петрова етнічної ситуації у Закарпатті в низці робіт початку XX ст. Ці праці присвячувались проблемі т. зв. «угрорусів» та їх мадяризації. А. Петров намагався визначити межі «етнографічного кордону російського народу в Австро-Угрії». Його пошуки збіглися в часі з конфліктом Австрії та Росії й актуалізації «русинського питання». Доводячи тотожність «угрорусів» і того «російського народу», який мешкав по цей бік Карпат, він фактично доводив етномовну тотожність русинів закарпатських та русинів-галичан.

* * *

Таким чином, ми можемо сказати, що на початок XX ст. в уявленнях європейської етнічної географії цілком окреслився, сформувався та став науково обґрунтованим «етнічний ареал» — контур і простір розселення — українців під їхніми тогочасними офіційними назвами: русинів в Австро-Угорщині та малоросів у Росії. Європейські карти іншого виробництва (німецькі, англійські, французькі) комбінували ці дві назви в одному етнічному просторі (кольорі й контурі): або подаючи державну локалізацію («русини» писалося на австрійських теренах, а «малороси» — на російських), або просто розтягуючи обидві назви («малороси або русини») на весь етнічний ареал українців.

В обох імперіях оперували звичними офіційними термінами (у Росії часто взагалі уникали картографічного розчленування «триєдиних росіян»), але модерний український національний рух відмовлявся від тих назв, які почали вважатися регіональними архаїзмами та пов’язуватися з антиукраїнською ідеологією чи самоідентифікацією: «русинством» у Галичині та «малоросійством» у Росії. У Галичині з початком XX ст. перехідний прикметник «україно-руський» заступається прикметником «український».

Це відбивається на відомих з кінця XIX ст. австрійських україномовних картах: «Русь-Україна та Біла Русь» 1892[5] (укладач Л. Рожанський), «Народописна карта українсько-руського народу» видання львівської «Просвіти» (укладач — Г. Величко) та інших. На початку XX ст. уже вживається термін «українські землі».

У Росії цензура не могла дозволити легальну україномовну карту Росії чи тим паче «України», що «заходить» в Австрію. Через це «картографічна підготовка» наддніпрянців виявилася на 1914 р. переважно недостатньою і «картографічні амбіції» свідомих українців під час прийдешніх доленосних змін реалізовувались потужностями іноземних картографічних видавництв (від Женеви до Відня). Сам концепт «географії України» першим також почали розробляти галичани, зокрема вже згаданий С. Рудницький.

Якщо в картографічній пропаганді польський рух у формуванні кола своїх амбіцій міг більше спиратися на збережені протягом ста років на європейських картах «історичні кордони Польщі 1772 р.», то український через історичний регіоналізм комплекту «Україна — Малоросія — Гетьманщина» мусив ставити акцент на іншому — картах етнографічних, які змальовували актуальний, численний, широко розселений народ, а не історію минулої державності. У цьому сенсі в діалозі з Польщею або Росією з приводу територіальних меж українства «історична» картографія за українських умов ставала опонентом «етнічній». Найвиразніше цей конфлікт двох видів «тематичних карт» проявиться під час Першої світової війни та повоєнного врегулювання у 1918—1923 рр., коли принцип «національного самовизначення» та «етнічних кордонів» почне суперечити звичному принципу «історичних прав».

В українському історичному наративі починає домінувати термін М. Грушевського «Україна-Русь», який наголошував на окремій неперервній історичній долі українського народу протягом тисячоліття, незважаючи на зміну імен як таких та й «вкраденого імені» Русі зокрема. «Україна» стає і ментальною вітчизною, й ідеологічним концептом, і картографічною реальністю «українських земель», синонімічних окремій країні «Україні». Ментальний часопростір «України» набуває остаточного заповнення, залишалося перенести її з етнографічної карти на політичну, політично «відживити», що по суті стало б у картографії поверненням на двісті років назад (якщо ми згадаємо карту Йоганна Гоманна).

Варто було замислитися, чи не принесе XX століття якісь зміни в суху та стислу констатацію з «Енциклопедії Британіка» за 1910 рік: «УКРАЇНА („кордон“) — назва, що раніше стосувалася європейської частини Росії, зараз стосується губерній Харківської, Чернігівської, Київської, Подільської та Полтавської. Частина на схід від Дніпра стала російською 1686 р., а західніше цієї річки — 1793 р.».

Повернення на політичну карту Європи: 1914—1918 рр.

Не буде перебільшенням сказати, що новітня українська державність стала результатом двох кривавих світових війн і того потужного зламу міжнародних відносин у Європі, які вони принесли. У порівнянні з відносно стабільним «довгим XIX століттям» XX століття перетворилося на тривалу низку конфліктів, війн і катастроф, яких зазнали країни та народи європейського континенту. Україна стала ареною боротьби протиборчих військових блоків, провідних держав, пересування фронтів, міждержавних та міжетнічних конфліктів; а політична карта Центрально-Східної Європи стала б геть невпізнаваною для людини, яка її востаннє бачила 1914 р.

Конфлікт 1914 р. видавався його початковим учасникам — англо-франко-російській Антанті та німецько-австрійському блоку Центральних держав — очікувано швидкою воєнною сутичкою, яка мала розв’язати ті