Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

покоях Франца на другому поверсі палацу було дещо прохолодно. «Мабуть, слід попросити розпалити піч раніше, ніж завжди», — подумалось йому. Місце біля великої кахляної печі було його улюбленим у кімнаті. Він навіть попросив перенести туди письмовий стіл, що стояв до цього біля вікна. Тим більше, що за вікном вже третій день без упину падав дощ, а часом і дощ зі снігом.

Господарі подбали про затишок у його помешканні. Тут були книжки в гарній старовинній шафі, зручне ліжко, скрині для одягу та особистих речей, а також столик, на якому містився мідний дзвоник. За допомогою нього Франц міг викликати покоївку в будь-який час.

Юнак глянув на годинник, що мирно цокав у кутку на креденсі. Була третя по полудню... У дівчат зараз урок французької, а за півгодини — у нього музичне заняття з Анною. Він відібрав кілька аркушів з нотами й вирішив піти до музичної зали завчасно. Хотілося підготуватися до уроку як слід.

Сівши за клавір, Франц протер інструмент і розставив перед собою ноти. Сьогодні вони з Анною вчитимуть сюїту для фортеп’яно Баха. Він з неабияким задоволення зіграв спершу цей твір, а потім інші, також свої улюблені. Цікаво, чи любив цю музику його батько? Великий Моцарт пізнав її вже тоді, коли Бах помер. Вона дісталася йому у спадок, як і решті. Як йому самому — батькова музика.

Чи надихала вона його так, як зараз його надихають батькові концерти? Франц непомітно для себе перейшов до батькової «Фантазії до-мінор». Здавалося, його пальці нарешті отримали свободу і, наче десяток коней, мчали безмежним полем, підвладні лише власним бажанням.

Після «Фантазії до-мінор» Моцарта він почав грати власний твір, той самий, поки що безіменний, через який сталася суперечка між Адамом і тим пихатим Кавалькабо у «Віденській кав’ярні». Раптом Франц відчув, що твір насправді викінчений! Це були легкі й елегантні варіації в тональності «соль-мажор». Задихаючись від щастя, Франц врешті відірвав руки від клавіш, але все ще тримав їх над інструментом, мов чарівник, якому щойно вдалося його найкраще диво.

— Браво, маестро, — почувся збоку голос Анни.

Франц спохопився. Він глянув спершу на дівчину, а потім на годинник. Виявляється, вже чверть години в них мав тривати урок. Анна, прийшовши, як завжди, вчасно, вирішила не переривати його музикування і стояла біля дверей, слухаючи свого вчителя.

Той, густо почервонівши, поспіхом протер для неї клавір, а потім хутко поступився місцем.

— Прошу вибачення, — пробурмотів Франц, — вам слід було перервати мене.

— Нізащо! — усміхнулася дівчина. — Мене зачаровує ваша майстерність.

— І все ж, я забрав у вас час...

— От і чудово. В мене його скільки завгодно! — Анна говорила з такою впевненістю і простодушністю, що будь-які аргументи проти здавалися порожніми.

— Гаразд, — змирився Франц, — тоді розпочнемо заняття. Для початку зіграйте, прошу, мажорну гаму.

Анна кивнула, і її витончені пальчики забігали по клавішах. Підспівуючи собі в такт, дівчина вправлялася легко й невимушено, мовби насправді перебирала складки улюбленої сукні, перевіряючи, чи десь, бува, не розірвалося мереживо.

Юне, але вже по-жіночому гарне, личко було зосередженим на грі, як і належало добрій учениці. Пасмо темно-русявого волосся виринало з елегантної зачіски і звивалось уздовж шиї. Вся її зовнішність і кожен порух дихали шляхетністю. Шляхетність була в щічках, на яких час від часу спалахував легкий рум’янець, в багряних вустах і, зрештою, в її голосі. Коли ж Анна піднімала очі, то Франц бачив шляхетність і в її дещо грайливому іскристому погляді.

Молодий Моцарт споглядав її, наче прегарну картину. Одну з тих, які художники пишуть у момент свого найпалкішого натхнення. «Мабуть, Господь послав мені тебе, щоб я не збожеволів у цій глушині, — подумав він, неуважно слухаючи її наступну гамму, — тебе і твою сестричку».

При згадці про меншу — Марію — Франц не стримав усміху. Дівча було непосидюче й щебетливе, як пташка. Годі було встежити за нею, а тим паче передбачити, що найближчої миті прийде в її здебільшого розпатлану біляву голівку. Вчилась вона знехотя й лише при появі матері збирала докупи всю старанність, на яку була тільки здатною, щоб продемонструвати її пані Баворовській. Понад усе вона не хотіла розчаровувати графиню.

Під завершення уроку на вулиці здійнялася буря. Дощ періщив у шибу, мовби намагаючись заглушити музику і примусити людей у залі слухати тільки його. Зненацька вдарив грім.

— Господи милосердний! — вирвалось у Франца.

Анна злякано глянула на нього.

— Пане Моцарте, — вирвалось у неї, — вам зле? Ви блідий, наче мрець.

— Все гаразд, — відповів той, спираючись на інструмент, щоб утримати рівновагу.

Він і сам не міг остаточно збагнути, чому його так стривожив цей звук. Грубий, могутній і безладний, він раптом увірвався в їхній затишний простір, нещадно вбиваючи мелодію.

Францові пригадалося, що раніше він страшенно боявся грози. Але ж минуло вже стільки часу. Здавалося, цей страх мав би зостатися в минулому.

— Я розпоряджуся, щоб вам приготували трав’яного чаю, — знову озвалася Анна.

— Ні, не треба, — зупинив її той, — справді, все гаразд. От тільки мусимо закінчити сьогоднішній урок трішки раніше. Прошу вибачення.

— Ну що ви, пане Моцарте. Вам немає за що вибачатися. За такої похмурої пори багато хто почувається недобре.

— Так, маєте рацію.

— Власне тому, за три дні, мій батько влаштовує останній осінній прийом. Каже, треба гарно розважитися перед тим, як ми, наче карпатські ведмеді, впадемо в зимову сплячку.

Анна дзвінко засміялася.

— Як завжди, ми будемо надзвичайно раді вам, пане Моцарте, — додала вона.

— Неодмінно прийду, — пообіцяв Франц, — передайте графові мою щиру подяку за запрошення.

Анна зробила легкий граційний реверанс і вже рушила до дверей, коли ж зупинилася і нерішуче озирнулася.

— Я маю до вас прохання, пане Моцарте, — промовила вона так тихо, що лиш завдяки своєму тонкому слухові Франц зумів розчути її слова.

— Звісно, Анно, — відповів він, — для вас що завгодно.

Її вчитель говорив щиро.

— Дякую, маестро... — її щоки густо почервоніли. — Але найперше, благаю вас, аби наша розмова залишилася тільки між нами.

— Можете не сумніватися в мені, — запевнив Франц. — Про що йдеться?

— Точніше, про неї можете розповісти лише одній людині... передаючи ось це послання, — додала дівчина тремтячим голосом.

З кишені вона дістала заклеєний конверт і простягнула його Францові.

— Передайте