Читати книгу - "Аутсайдер"

підлещувався. — Але треба встигнути до того, як повернуться результати ДНК-тесту. Зразків у нас предостатньо, і коли виявлять збіг із тими, які щойно взяли в тебе…

Семюелз стенув плечима.

— Розкажи нам, — мовив Ралф. — Не знаю, що то було, — тимчасовий сказ, чи напад дисоціативної фуги [53], чи сексуальна спонука, чи що — розкажи нам.

Він почув, що підвищує голос, і подумав було опанувати себе, та якого біса.

— Будь чоловіком і розкажи!

Звертаючись більше до самого себе, ніж до людей по той бік столу, Террі промовив:

— Я не знаю, як так могло статися. Мене навіть у місті не було у вівторок.

— І де ж ти тоді був? — спитав Семюелз. — Давай, викладай нам усе. Обожнюю хороші оповідки. У старших класах майже всю Аґату Крісті перечитав.

Террі підвів очі на Ґолда, той кивнув. Але тепер Ралфу здалося, що в Гові стурбований вигляд. Інформація про групу крові й відбитки пальців його дуже похитнула, а свідки — ще дужче.

Та найбільше його, певно, вразили свідчення малої Джуні Морріс, якій старий, добрий і такий надійний Тренер Ті колись повернув загубленого песика.

— Я був у Кеп-Сіті. Поїхав о десятій ранку у вівторок, у середу пізно ввечері повернувся. Ну, десь о дев’ятій три­дцять, для мене вже пізно.

— І, наскільки я розумію, з тобою там нікого не було, — сказав Семюелз. — Просто поїхав собі сам, щоб, типу, зібрати думки докупи, так? Налаштуватися на важливий матч?

— Я…

— Їздив на своїй машині чи на білому фургоні? До речі, де ти цей фургон переховував? І як ти взагалі примудрився викрасти авто з нью-йоркськими номерами? У мене є щодо цього теорія, але я б залюбки послухав, коли ти сам підтвердиш чи спростиш…

— Ви хочете мене вислухати чи ні? — спитав Террі, який, на диво, знову почав усміхатися. — Може, ви боїтеся це почути. І, може, вам варто боятися. Ви вже по пояс у лайні, містере Семюелз, і грузнете далі.

— Та невже? То чому, коли скінчиться наша бесіда, саме я зможу встати й піти звідси додому?

— Охолонь, — тихо сказав Ралф.

Семюелз повернувся до колеги. Чубчик знову заколихався, але тепер Ралф не побачив у цьому нічого комічного.

— Не кажи мені охолонути, детективе. Ми сидимо тут із чоловіком, який зґвалтував дитину гілкою, а тоді видрав у неї шмат горла… наче сраний канібал!

Ґолд повернувся обличчям до камери в кутку й заговорив, розраховуючи на майбутнього суддю й присяжних:

— Містере окружний прокурор, припиніть поводитися, мов капризна дитина, інакше допит закінчиться просто тут і зараз.

— Я був не сам, — почав Террі, — і про білий фургон мені нічого не відомо. Я їздив з Евереттом Раундгіллом, Біллі Квейдом і Деббі Ґрант. Інакше кажучи, з усією кафед­рою англійської мови старших класів Флінт-Сіті. Мій «експедішн» був на СТО, бо кондиціонер здохнув, тож ми поїхали на машині Ева. Він голова кафедри, і в нього «БМВ». Просторий салон. Ми від’їхали від школи о десятій ранку.

Здавалося, що Семюелза так спантеличила ця заява, що він забув поставити очевидне запитання, тож Ралф зробив це за нього:

— І що змусило чотирьох викладачів англійської вирушити до Кеп-Сіті посеред літніх канікул?

— Гарлан Кобен [54], — відповів Террі.

— Хто такий Гарлан Кобен? — спитав Білл Семюелз, чий інтерес до детективних оповідань, вочевидь, завершився на Аґаті Крісті.

Ралф знав. Не тому, що сам любив художню літературу, а тому, що її любила дружина.

— Той, що детективи пише?

— Той, що детективи пише, — погодився Террі. — Слухайте, є така група під назвою «Викладачі англійської трьох штатів», і щороку десь посеред літа вони влаштовують триденну конференцію. Це єдиний час, коли всі можуть зібратися. Там проводять семінари, панельні дискусії й усе таке. Щороку — в іншому місті. Цього року була черга Кеп-Сіті. Але вчителі нічим не відрізняються від решти, бо й улітку роботи вистачає — пофарбувати щось, полагодити речі, на які забракло часу протягом навчального року, поїхати з родиною у відпустку, плюс усілякі літні справи. У мене це заняття в Малій і Міській лігах. Тож ВАТШ завжди намагається запросити якогось іменитого гостя на другий день, коли з’являється більшість учасників.

— І в нашому випадку цим другим днем був минулий вівторок? — спитав Ралф.

— Так. Цього року конференція відбувалася в готелі «Шератон», з понеділка дев’ятого липня і до середи одинадцятого липня. Я на такі конференції вже п’ять років не їздив, але Ев розповів, що головним доповідачем буде Кобен, та й всі інші вчителі англійської теж їдуть, тож я попросив Ґевіна Фріка й батька Бейбіра Патела замінити мене на тренуваннях у вівторок і середу. Дуже не хотілося цього робити, бо півфінал уже на носі, та я знав, що в четвер і п’ятницю вже повернуся до команд, і Кобена не хотілося пропустити. Я всі його книжки перечитав. Сюжети в нього чудові, і почуття гумору непогане. А ще головною темою цьогорічної конференції було викладання популярної художньої літератури для дорослих у класах із сьомого по дванадцятий, а це питання вже кілька років настигає, особ­ливо в нашій частині країни.

— Можна без пояснень, — сказав Семюелз. — Давай до суті.

— Гаразд. Ми поїхали. Побували там на урочистому фуршеті, послухали промову Кобена, взяли участь у вечірній дискусії, що була о восьмій, переночували. Ев і Деббі взяли собі окремі номери, а я поселився в двомісному разом із Біллі Квейдом. То його ідея. Він пояснив, що розбудовує свій дім, тож доводиться економити. Вони за мене поручаться, — закінчив Террі, тоді поглянув на Ралфа й підняв руки долонями вгору. — Я там був. І крапка.

Тиша в кімнаті. Нарешті Семюелз промовив:

— О котрій почалася доповідь Кобена?

— О третій, — відповів Террі. — О третій дня у вівторок.

— Як зручно, — єхидно сказав Семюелз.

— Тільки не для тебе, — широко всміхнувся Гові Ґолд.

«О третій», — подумав Ралф. Майже в той самий час, коли Арлін Стенгоуп бачила, як Террі кладе велосипед Френка Пітерсона в крадений білий фургон, а тоді їде геть із хлопчиком на пасажирському сидінні. Ні, не майже. Місіс Стенгоуп сказала, що чула дзвін ратуші — рівно третя дня.

— Доповідь була у великій конференц-залі «Шератону»? — спитав Ралф.

— Так. Та, що навпроти бенкетної зали.

— І ти певен, що початок був о третій.

— Ну, саме тоді голова ВАТШ узяла вступне слово. І бубоніла хвилин десять.

— Угу, і скільки тривала промова Кобена?

— Здається, хвилин сорок п’ять. Після того він відповідав на запитання. Коли ми закінчили, було десь о пів на п’яту.

Думки в голові Ралфа крутилися, мов папірці, що їх підхопив протяг. Він не пригадував, коли востаннє почувався таким спантеличеним. Вони мали б заздалегідь перевірити пересування Террі, та планували свої дії на нараді в понеділок зранку. Він, Семюелз і Юн Сабло з Поліції штату постановили, що питання про Мейтленда до його арешту могли б наполохати дуже небезпечного чоловіка. І вони здавалися зайвими, зважаючи на докази. Проте зараз…

Ралф глянув на Семюелза і збагнув, що допомоги від нього не буде. На обличчі прокурора змішалися підозра й невтяма.