Читати книгу - "Іван Мазепа"

двох армій, і Мазепа був попереду, а не відсиджувався в безпечному шведському обозі.

Більш важливим завданням уряду Мазепи було забезпечити загальний порядок на території, зайнятій шведською армією, зокрема організувати постачання їй харчів, фуражу, одягу і всього іншого, що було потрібне для безперебійного ходу воєнних операцій напередодні нового наступу на Москву. Це було винятково важливе і важке завдання за тих умов, коли більша частина Гетьманщини стала театром воєнних дій і на її території існувало два українських уряди. І якщо шведська армія (і особливо кавалерія), незважаючи на всі труднощі, втрати й недостачі, пережила важку зиму в Україні і збереглася як невелика, але досить потужна бойова сила, здатна до подальших операцій і генеральної битви, якої так довго прагнув Карл XII і уникав російський цар, котрого Нарва навчила поваги до шведського війська, то це сталося великою мірою завдяки гетьманові Мазепі (зрештою, певні запаси сіна, продовольства тощо були не лише в Батурині, хоча і в меншій кількості). Нагадаємо – подібна ж важка зимівля повністю добила кавалерію Наполеона в 1812 році, а кіннота шведів ще активно діяла в 1709 році аж до Полтавської битви включно. А це було б неможливо без достатньої кількості запасів фуражу, а також коней.

Дуже важливе значення мали заходи Мазепи щодо мобілізації українських сил та ресурсів на Правобережжі та Запорозькій Січі. Ще в листопаді 1708 року гетьман посилає з Ромен (які стали штаб-квартирою Карла і Мазепи) на Правобережжя довірених людей, щоб організувати там опір Москві та забезпечити безперебійні комунікації з Польщею та Туреччиною. Хоча повністю цей план втілити в життя не вдалося внаслідок енергійних російських контрзаходів (зокрема, діяльності київського губернатора князя Д. Голіцина), становища правобережних козацьких полковників, які загалом перейшли на бік Москви, а особливо зради білоцерківського коменданта, сердюцького полковника Бурляя(він здав росіянам потужну фортецю із значними запасами), а згодом і капітуляції Кандиби, але південне Правобережжя (Чигиринщина) підтримало Мазепу й залишилося вірним гетьманові аж до знищення російськими військами Січі у травні 1709 року. Це мало чимале моральне значення для союзників, які чекали допомоги з Польщі і сподівалися підтримки з боку Туреччини й Криму, а згодом дуже допомогло під час втечі Карла XII і Мазепи до Бендер.

Судячи з російських і шведських документів, у центрі дипломатичної діяльності гетьмана Мазепи та Карла XII наприкінці 1708 – на початку 1709 року було завершення грандіозного плану створення широкої антиросійської коаліції, до якої мали увійти, окрім України, Швеції та поляків Лещинського, ще кілька південно– та східноєвропейських держав і народів: Туреччина, Крим, Молдавія, Валахія, можливо Трансільванія, Дон, кубанські черкеси, Калмицька орда, казанські татари, башкири тощо. Можна вважати гетьмана одним із справжніх творців ідеї східноєвропейських коаліцій XVIII століття, скерованих проти Російської імперії.

Вже перші місяці 1709 року позначилися великою активністю союзників у військовій та дипломатичній сфері. Король і гетьман вважали своїм головним завданням вибити військо Петра I з України і перенести воєнні дії за її межі, на російську територію, маючи на увазі основну мету кампанії – похід на Москву. Проте експедиція Карла XII на Слобожанщину в лютому 1709 року ставила перед собою не лише це завдання. Недарма король надавав їй особливого значення, і не випадково, що гетьман Мазепа і вірне йому українське військо взяли активну участь у цьому поході, що мав розпочати наступ на Москву з півдня (через Бєлгород або Харків). Схоже, цей похід також був пов’язаний з організацією нової військової коаліції проти Росії, важливими учасниками якої мали бути Туреччина і Крим. З другого боку, ця експедиція повинна була спонукати до збройного виступу проти Москви донських козаків і народи Північного Кавказу та Поволжя (серед них основну роль посідали калмики хана Аюки). Побоювання Петра І, що король іде на Воронеж, базу московського Азовського флоту, можливо, не були безпідставними.

Але широко задуманий східний похід Карла XII і Мазепи в лютому 1709 року не мав успіху. Союзники дійшли лише до Краснокутська і Городні – в напрямку на Бєлгород, а потім повернули на Коломак, що відкривало їм дорогу на Харків. На перешкоді стали сильний спротив російських військ та раптова зміна погоди. Після страшної, багатосніжної зими (коли морози нижче 30 градусів за Цельсієм були майже в усій Європі, у Венеції навіть замерзли знамениті канали, а шведи втратили кілька тисяч вояків внаслідок обморожень; особливо страждали поранені) в середині лютого раптом прийшла рання весна: вже 12 лютого була буря і злива. Почалася відлига і величезна повінь, яка завдала військам важких утрат. Подальший похід був неможливий. Шведи почали відступ, «лише кілька миль не дійшовши кордону з Азією», як гордо занотував у своїй історичній хроніці Адлерфельд. Тим часом російські війська, що не залишили Гетьманщини, скориставшись з відсутності значних шведських сил, ще більше розширили підконтрольну їм територію.

Але найголовніше, як ми вже наголошували вище, невдала експедиція на Слобідську Україну спричинила серйозні прояви партизанської війни проти шведів. Жорстокість шведів була зумовлена насамперед тим, що Карл XII дивився на Слобожанщину як на частину Російської держави (якою вона формально й була). Відповідно слобожани не вважалися підданими гетьмана Мазепи, а прямими підданими царя. Це була для шведів «ворожа країна», а вони мали вже багатий досвід поводження з населенням таких країн. Дослідники одностайно стверджують, що Карл XII «систематично й свідомо зруйнував пройдену ним територію» (Б. Крупницький). Наслідки всього цього були фатальними для шведів. На Слобожанщині та в прикордонних полках Гетьманщини почалася справжня партизанська війна проти шведів, «ведена з упертістю й завзяттям головно українськими селянами» (Б. Крупницький), яку надзвичайно спритно використало в своїх інтересах російське військове командування.

За таких умов гетьман Мазепа вперто намагався повернути примхливу пані Фортуну на свій бік. Дуже активною була його дипломатична діяльність. Великим успіхом стало приєднання до союзу Мазепи і Карла Запорозької Січі, але її зруйнування в травні 1709 року стало справжньою трагедією для союзників. Починаючи з листопада 1708 року і особливо в перші місяці 1709 року гетьман послав кілька дипломатичних місій до Туреччини (Горленка і Згури до сілістрійського сераскера Юсуфа-паші, через якого велися переговори з турецьким урядом, а також до Молдавії та Валахії), до Криму (військового канцеляриста Д. Болбота, а згодом К. Мокієвського і Ф. Мировича), до Станіслава Лещинського (до Польщі їздив один із найнадійніших старшин-мазепинців – Федір Нахимовський, представник давньої українсько-єврейської родини), до запорожців (кілька місій, зокрема В. Чуйкевича, К. Мокієвського та Ф. Мировича) і, мабуть, на Дон (чи, скоріше, на Кубань, де були тоді вцілілі повстанці-некрасовці).

Не