Читати книгу - "Лице ненависті"

і помовчують люди, які вашої країни ду-у-же не люблять,— а таких тут доволі,— ви що, не розумієте?

Я раптом подумав: а коли б таке трапилося з моїм сином? Навіть мороз пішов поза шкірою.

Пройдемось? — запропонував Кравченко.

Та ні, я втомився, посиджу... #

Ходімо, ходімо. Ви не сидіти прийшли сюди, а про щось розмовляти — і я розбалакався, хоч поговоримо на ходу про різне. І нічого, що теми в нас невеселі. До речі, біблія не має в собі жодних • вказівок про те, чи всміхався Ісус; здається, ще тоді в нього не було підстав до веселощів. А скільки літ минуло від різдва Христового?

Закінчується одна тисяча дев’ятсот вісімдесят другий,— мовив я, погойдуючи важким мідним ключем.

Отож...

Знаєте,— сказав Кравченко, коли я скорився йому і ми пішли алеєю до виходу,— в цій країні все вирахувано й виміряно. В статуї Свободи у нью-йоркській гавані вказівний палець близько двох з половиною метрів завдовжки, й він чітко вказує кожному куди слід. Я сюди приїхав по війні, я з колишніх полонених наших, потрапив до американської зони окупації — звичайна справа, і вже скоро тридцять п’ять років, як тут. Усе було: жінки були, непогані посади були,— лиш любові не було. Тут, на еміграції, любов відчайдушна — люди в неї стрибають, наче хапаються за рятівне коло, а втрачаючи це коло, потопають куди швидше. Я знав, що коли випливу — то сам, а потону — ніхто й кіл на воді не зауважить... Тому он пацанові,— Кравченко вказав поглядом на підлітка, який сидів на лавці біля чавунних цвинтарних дверцят,— тому пацанові ще належить взнати й збагнути стільки, скільки він вдома зроду б не пізнав. Привіт, Володю!..

Хлопчик здригнувся й уважно глянув на нас.

- Як тебе звуть? — спитав я англійською мовою.

- Не старайтеся, він не розуміє,— сказав Кравченко.

- Як тебе звати? — перепитав я українською. •

- А ви звідки? — зіщулився хлопчик.— Мені тета Марта казали, що ходитимуть за мною, й випитуватимуть, і спокушатимуть...

- Як це спокушатимуть? — перервав я йому мову.

- До матусі, яка зрадила мене й привезла сюди; до татеч- ка, який ще вдома нас зрадив; до країни, де...

- Не чіпай країни, хлопчику,— перервав я ще раз і навіть показав йому важкий мідний ключ в кулаці.

- А ви не перешкоджайте йому,— протягнув Кравченко з-за моєї спини.—Йому нині все ясно, як божий день. Нехай він вибалакається, доки йому здається все зрозумілим,— потім ой як складно й незрозуміло ще буде!?.

- Не хочу я з вами балакати, а з мамою не поїду нікуди. Я тепер як — прийду до своєї колишньої школи й скажу, що покатався до Америки й годі, хочу лишитися на другий рік і назад в піонери? Тета Марта каже, що...

- А хто тобі повідомив, що там школа ходором ходить, мріючи тебе в піонери повернути? Ти ж, коли їхав, від мами в класі не ховався, не лишився проти її волі...

, — Залиште дитину в спокої,— сказала якась жінка, видираючи у мене з руки ключ. Глянула на нас із Кравченком.— Іди мети доріжку, ще ж нічого не робив сьогодні! І ви забирайтеся— не знаю, хто вас надіслав, але йдіть звідси. Як прийдете ще, то я скажу Кравченку, він вас застрелить; накажу — й застрелить!

Жінка розмовляла десь поруч, не стаючи мені перед очима. Я побачив, як побіг геть Володя-Уолтер, малий п’ятикласник, який міркував, наче доведена до краю доросла людина. Я витягнув візитну картку, написав свій телефон і подав Кравченку; той не читаючи кинув її в кишеню піджака й повільно пішов від нас, не реагуючи на запитання жінки: «Так застрелиш, Кравченко, якщо накажу? Тобі ж таке вже наказували, га?»

-Я повернувся й швидким зором побачив невисоку чорняву жінку років п’ятдесяти, по брови запнуту хусткою.

Можна поговорити з вами? — запитав я.

Ні! — вже закричала жінка.— Я поліцію викличу!

Спиною я відчував її недобрий насторожений погляд весь

час, поки йшов із цвинтаря до шосе й навіть коли стояв з під­нятою рукою, зупиняючи таксі. Коли вже сідав до машини, озирнувся — жінка все ще стояла й дивилася у мій бік. Ні хлопчика, ані Кравченка не було видно ніде.

ЛИСТ (6)

Мила моя, на цій сесії ООН місця нашої делегації в третьому ряду ліворуч від трибуни, відразу ж за спинками крісел делегацій Саудівської Аравії та Судану. Я пишу «за спинками крісел», бо представники згаданих двох країн не часто відвідують засідання і ніхто не заважає мені озирати камінні трибуни Організації Об’єднаних Націй. На вищій, синювато-зеленій, як морська вода, сидить Генеральний секретар ООН, головуючий на сесії, та ще кілька високих осіб. Вони так високо, що знизу можна побачити хіба що голови їхні та ще окуляри, у яких відбивається світло розкиданих під стелею ламп. Час від часу головуючий висловлює подяку попередньому промовцеві та надає слово наступному. А потім починаються дивні події: той, хто виступив, звичайно це міністр закордонних справ, зупиняється в проході між кріслами напроти трибуни, відвернений від неї, а делегати вишиковуються, щоб потиснути йому руку. Сесія триває, новий промовець повідомляє про свої погляди та погляди свого уряду на світові проблеми, але приблизно перші п’ятнадцять хвилин виступу половина залу промовця не слухає, а потискає руки. За всю сесію бачив я тільки один виняток: до представника Ізраїлю Іцхака Шаміра після його виступу підійшло лише троє...

За кілька останніх років рівень зненависті в Нью-Йорку зріс у кілька разів; творці ненависті, особливо зненависті до соціалізму, підкреслюють, наскільки вони задоволені й певні себе, — це не додає впевненості у роботі ООН. Коли уряд Рсйгана оголосив, що саботуватиме роботу Об’єднаних Націй, якщо з сесії видалять Ізраїль (а до того йшло), коли, що називається, викручують руки делегаціям малих країн, коли західні країни на чолі з США торгують з расистами із ПАР, напруженість в міжнародній спільності росте. Осколки від бомб агресорів, що вибухають в Лівані, придушені в Америці страйки, безробіття і безпорядки в самих-Штатах — все це рикошетом стьобає по стінах РОН, де з болем відчуваєш, як велика держава, що приймає сесію світової спільноти в найбільшому