Читати книгу - "Називай мене Мері..."

206
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 77
Перейти на сторінку:
особу жертви не вдавалося тривалий час. Причина не у відсутності бодай якихось документів. У подібних випадках поліція найперше шукає портрет серед зниклих безвісти. Та виявляється, дівчину ніхто не шукав. Ані в Києві, ані за межами міста. Відбитки пальців теж нічого не дали — жертва жодного разу не порушувала закон, тож її дані ніде не були зафіксовані.

Могло скластися враження: нещасна виринула нізвідки, з паралельного світу. Ніколи ніде не жила, в неї ніколи не було батьків, друзів, просто близьких людей. Незнаною жила, так само і померла. За інших обставин поліція, ніде правди діти, спустила б справу на гальмах — схожих трупів останнім часом знаходять більше, ніж завжди. Проте спосіб убивства й головне — явні ознаки садизму не давали нікому з відповідальних осіб затерти історію.

Друге тіло знайшли вже за три тижні.

Цього разу на тіло задушеної дівчини з відтятими сосками наткнувся залізничник на Виноградарі. Вбиту примудрилися викласти на шпали неподалік товарної станції, під’їздів до якої було не так багато. Проте зловмиснику вдалося лишитися непоміченим, без перешкод перетягнути труп через переїзд. Опитані тамтешні охоронці визнали: грілися в своїх караулках, чули ззовні звуки різних авто, але ж недалеко військова частина — там постійно хтось їздить туди-сюди.

Знову з одягу — лише сукенка. Нема жодних документів. І статевий контакт перед загибеллю.

Уже коли справу передали Вірі Холод, вона не могла второпати одного: на що вбивця розраховував, коли розвозив Києвом убитих одним способом жертв. Він однозначно хотів, щоб їх побачили. Більше того — навмисне демонстрував винахідливість, аби показати себе невловимим зухвалим спритником, якого ніхто ніколи не зловить. Відтак про приховання злочину, тим більше — про плутання слідів не йшлося.

Надто очевидною була подібність.

Від об’єднання двох справ в одну попервах ніхто нічого не здобув, крім головного болю. Другу дівчину теж ніхто ніде не шукав, і вона поповнила собою список жертв, яких в Америці нарікають Джейн Доу[1]. Але третє, січневе тіло, допомогло слідству просунутися вперед і дало підстави залучити до роботи Віру.

Цього разу дівчину в сукні на голе тіло та понівеченими грудьми викинули на трамвайну колію, яка вела через ліс та з’єднувала Сирець із колись курортною Пущею-Водицею. Саме вдарив мороз, а благенький сніжок раніше встиг станути. Тож на мерзлій землі не відбилися сліди ані протектора, ані черевиків убивці. У кожному з випадків жертву привозили на машині, а потім самотужки тягли трохи далі. Але вбивця щораз примудрявся їхати й ступати там, де сухо чи, як варіант, після нього ще встигнуть наслідити. Вибір місця знову давав зрозуміти: душогуб кидає виклик, грається, дражниться. Мовляв, не шукає легких шляхів, а ви, дурноверхі копи, знайдіть його, якщо зможете. Та все ж захоплення власною безкарністю розбещує й колись позбавить пильності.

Як ось тоді.

У десяти метрах від тіла поліцейські знайшли жіночу сумочку. Довкола серед дерев валялося інше сміття, здебільшого порожній пластик, пляшки з-під горілки й шампанського, роздушені стаканчики, використані презервативи та порожні одноразові шприци. Не було сумніву, чиєю може виявитися сумочка. Згодом експерти встановили: дівчина за життя тримала її в руках, але більше не знайшли жодних відбитків. Убивця, звісно, міг витерти місце, за яке тримався, чи взагалі братися за неї рукавичкою. Напевне так зробив, бо сліди дівчини знайшли всередині, на внутрішній поверхні. Ще там був різний мотлох: дешевенька косметичка, губна помада марки «з базару», початі пачки вологих і паперових серветок, жувальна гумка, простенькі навушники. Звичайно, ані документів, ані телефону.

Проте у застебнутій внутрішній кишеньці — прямокутник візитної картки.

Напевне вона щось означала для дівчини. Інакше не ховала б так дбайливо, окремо, аби не загубити серед інших дрібничок чи не викинути випадково. Криміналіст із чистою совістю прозвітував: на візитці теж лишилися пальці жертви, тож ніхто їй картку навмисне не підкинув, аби збити зі сліду та ще більше заплутати й без того безнадійне слідство.

«Благодійний фонд „ОЛЬВІЯ“»

Контактні дані з картки виявилися цілком реальними. Зазначений фонд справді існував уже майже два роки, маючи офіційну сторінку в інтернеті та офіс у надрах Подолу. Він займав трикімнатну квартиру на першому поверсі одного з житлових будинків на Межигірській, і від поліції там не ховалися. Розпорядниця, повновида жіночка, яку великі окуляри робили схожою на добру Тітоньку Сову, підтвердила написане на сайті.

Тут допомагають біженцям і переселенцям з Донбасу.

Вона не впізнала дівчат, лиш щиро жахнулася, переглядаючи фотографії з мертвими обличчями. Але всіх трьох упізнали інші працівники. Кожна в різний час приходила сюди, лишала контактні дані, тут же їх знімали для бази фонду. Далі ця інформація поширювалася силами «Ольвії» серед потенційних працедавців.

Своєрідне бюро з працевлаштування.

Усі троє, згідно з анкетними даними, виїхали з окупованих донбаських районів із осені дві тисячі чотирнадцятого. Тітонька Сова потім пояснила політику фонду: тут працюють лише з тими, хто втік від окупації. На територіях, які контролює українська влада, люди можуть дати собі раду самі. Хай важко, проте тим, хто все втратив по той бік фронту, важче набагато.

Ось коли в Головному управлінні згадали про Віру Холод.

Хоч слідча виїхала звідти до війни, однаково краще знає той регіон, ніж будь-хто інший. Займатися справою про серію вбивств дівчат із Донбасу їй, на думку високого керівництва, сам Бог велів.

А Віра чудово розуміла: не неї зіпхнули безнадійну справу, скориставшись нагодою. Незручну, різку, чужу слідчу треба чимось зайняти по самі вуха. Надто багато раптом спливло пов’язаного з Донбасом криміналу, від якого принципову Холод слід було тримати подалі.

Аби не заважала розвалювати.

4

Не знала тоді, що буде четверта жертва.

Тобто Віра здогадувалася — вбивця навряд зупиниться, бо все дуже нагадувало збочену, і тим цікаву йому гру. Не уявляла, коли, як скоро і де знайдуть наступну жертву. Практика показувала: на випередження діють лише залюблені у свою роботу копи, та й то в іноземному кіно. Зжившись із думкою, що четвертий труп вирине неодмінно, вирішила, поки цього не сталося, зробити все можливе, аби не допустити вбивства номер п’ять.

Для цього слід розібратися, що об’єднувало трьох дівчат, окрім місця народження.

На окупованій території лишилися певні контакти, не всі звідти втекли, та й інтернет ніхто не блокував. Тож перше, що зробила — зв’язалася з донецьким знайомим із минулого життя, якого вважала нормальним. Чоловік не забув її,

1 ... 20 21 22 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Називай мене Мері...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Називай мене Мері..."