Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

почалися лише в 50-х рр. XX ст. Незадовільний стан вивчення цих пам’яток був основною причиною невдач, що спіткали археологів, які шукали пряму генетичну лінію розвитку від старожитностей першої половини І тис. н. е. і більш ранніх до пам’яток давньоруського періоду. Матеріальна культура слов’ян третьої чверті І тис. н. е. виявилася не такою, якою уявляли її археологи навіть в 50-х рр. XX ст.

Ще більш неспроможними виявилися побудови, в яких, виходячи з вірної в принципі думки про глибоку давність слов’ян на території Європи, їм довільно приписувались стародавні археологічні культури на певній території, зайнятій у пізньому середньовіччі і тепер різними слов’янськими народами, а більш пізні культури розглядалися як наступні ланки нерозривного ланцюга їх історичного розвитку.

Рис. 4. Поширення археологічних культур третьої чверті І тис. н. е.: І — празька, II — пеньківська, III — колочинська.

В останні роки пошуки слов’янських старожитностей ведуться шляхом ретроспекції. Цей метод став давати позитивні результати лише після того, коли були відкриті слов’янські поселення V—VII ст., які вдалося однозначно пов’язати з писемними даними про слов’ян. Це відкрило нові можливості пов’язати склавино-антський період в історії слов’ян з етапом, коли всі вони виступали під одним іменем венедів.

Наше завдання тепер полягає в тому, щоб на основі археологічних джерел окреслити регіони становлення і кристалізації слов’янських ранньосередньовічних культур, які відповідають склавинам та антам, і шляхом ретроспекції розкрити їх витоки. Це, в свою чергу, буде обґрунтуванням слов’янської належності тих старожитностей більш раннього часу, які типологічно пов’яжуться з найбільш ранніми пам’ятками ранньосередньовічних слов’ян.

На території Східної і Центральної Європи вирізнено чотири групи слов’янських пам’яток раннього середньовіччя, які датуються в межах V—VII ст. н. е. Це колочинська, пеньківська, празька і дзєдзіцька культури. Вони, безсумнівно, належать історичним слов’янам, відомим за писемними джерелами під іменем венедів, склавинів та антів[129]. Слов’янські елементи помітні також в іменьківській культурі Саратовського Поволжя. Найбільшою і географічно центральною серед них є празька культура. Уже в VI ст. вона займає територію від Прип’яті та Середнього Дніпра на північному сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. На північ від Карпат вона доходить до верхів’я Вісли. Перші пам’ятки празької культури були відкриті на Волині наприкінці XIX ст. С. С. Гамченком[130]. Проте широкі археологічні дослідження цих пам’яток почалися лише після Другої світової війни. Поштовхом до них стала робота чеського археолога українського походження І. Борковського, видана в 1940 р. Саме І. Борковський на основі слов’янських поховань у Празі та інших зібраних ним музейних колекцій визначив хронологію цих пам’яток і місце серед слов’янських старожитностей[131]. На території України дослідженням празьких старожитностей займались Ю. В. Кухаренко, І. П. Русанова, В. Д. Баран, В. В. Ауліх, Г. І. Смирнова, Й. С. Винокур, О. М. Приходнюк, Б. О. Тимощук, Л. В. Вакуленко, К. В. Бернакович, С. І. Пеняк та ін.[132]. Одночасно пам’ятки празької культури досліджувались на території Румунії, Чехії і Словаччини, Польщі, Німеччини.

На схід від празьких старожитностей розташована пеньківська культура, що тягнеться широкою смугою з північного сходу на південний захід, від верхів’я Сіверського Дінця через Середнє Подніпров’я і Південний Буг, Середнє Подністров’я до Попруття. Далі на південь, у Нижньому Подунав’ї, на території Румунії схрещуються потоки празьких і пеньківських пам’яток. Вони нашаровуються на романський субстрат і на цій основі виникає група Іпотешт-Кіндешт-Чурел.

Дослідження пеньківської культури почалися лише в 50-ті рр. XX століття розкопками Д. Т. Березовця декількох поселень поблизу с. Пеньківка на Тясмині. Після публікації цих матеріалів і визначення їх хронології почалося вивчення багатьох інших пеньківських пам’яток В. П. Петровим, О. М. Приходнюком, Є. О. Горюновим, Г. Б. Федоровим, І. А. Рафаловичем та ін.[133].

Лівобережжя верхнього Дніпра, Десну, Сейм та верхів’я Сули, Псла і Сіверського Дінця займає колочинська культура. Дослідження її були розпочаті Е. О. Симоновичем, який у 1955—1960 рр. дослідив городища в Колочині[134]. Значні дослідження колочинських пам’яток здійснили П. М. Третяков, Л. Д. Поболь, Є. О. Горюнов, Ю. О. Ліпкінг та ін.[135].

Межі усіх цих трьох культур сходяться на Київщині. Можливо, однією з умов закріплення Києва як столиці східного слов’янства, було те, що він з самого початку виник на стику всіх трьох ранньослов’янських племінних груп.

На північний захід від празької культури, на території Центральної і Північної Польщі, в VI—VII ст. існувала ще одна, четверта група слов’янських старожитностей типу Дзєдзіце[136]. Цю групу И. Германн об’єднує в більш широку під назвою Суків-Дзєдзіце або Суків-Шеліги[137]. Існування самостійної дзєдзіцької групи визнає І. Земан[138].

Хронологія і періодизація цих груп слов’янських пам’яток розроблена слабо. Однак на багатьох поселеннях празької, пеньківської і полонинської культур вдалося вирізнити найбільш ранні комплекси, що датуються V або V — початком VI ст. н. е. В празькій культурі — це Кодин, Лука-Каветчинська, Рашків II і III, Зелений Гай, Устя, Гореча та ін.[139]. Всі вони розташовані у верхів’ї Пруту, на середньому і верхньому Дністрі. В житлових комплексах поселень у Кодині і Луці-Каветчинській разом з ліпною і гончарною сіроглиняною керамікою черняхівського типу знайдено фібули V ст.[140]. Всі останні ранні комплекси на перелічених поселеннях датуються на основі поєднання в них ранніх типів ліпної і гончарної сіроглиняної кераміки, а в ряді випадків й археомагнітних дат[141]. На заході ці пам’ятки доходять до верхньої Вісли. Однак поселення Нова Гута, Бахуж та інші в цьому районі не мають датуючих речей V ст.

Ранні комплекси пеньківської культури визначені на таких поселеннях, як Куня, Пархомівка, Обухів, Хитці, Голики і деяких інших, могильнику Велика Андрусівка. Вони датовані фібулами і сіроглиняним гончарним посудом черняхівського типу, а також пряжкою V ст.[142]. Крім того, із регіону пеньківської культури відомо ще вісім знахідок фібул із старих розкопок, продатованих Є. Л. Гороховським V ст.[143].

Комплекси V ст. відкрито і на пам’ятках колочинської культури, але порівняно з датованими пам’ятками празької і пеньківської культур їх дещо менше. Фібулу V ст. знайдено на поселенні Колодязний Бугор. Ранні форми ліпних посудин і фрагмент гончарної сіроглиняної кераміки представляють комплекс одного з жител на поселенні Заяр’є. Таке ж поєднання ліпної і гончарної кераміки з трилопатевим наконечником стріли гунського часу зафіксоване на поселенні Пісчане. По аналогії з предметами гунського часу V ст. може бути датована мініатюрна бронзова пряжка у вигляді розетки з могильника Смяч, а